Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Мене більше цікавить, куди поділася Олімпія серед ночі.– насупилася дівчина.

Містрал скорчила міну.

–Синок Гріма приходить до неї мало не щовечора. Влізає у вікно, паршивець, вона думає, я про це не знаю.

Аджаала відкинулася на стілець, відчуття ніби щось розірвалося і впало тягарем у грудях. Може, це була надія, яка секунду тому померла?

–Аджаало.– Містрал поклала руку на її зап'ястя.– Це пов'язано з ним? Ти хочеш повернути пам'ять Тіордану?

–І своїй бабусі.– її очі набралися сліз.

–Тій, яка навчила тебе тієї істини про важливість знання? – із сумнівом запитала Містрал.

Аджаала підняла на неї очі, Містрал виглядала настороженою, короткий спалах здогадки промайнув у золотих очах.

–Вашої істини.– тихо сказала дівчина.

–Що ти хочеш сказати? – схвильовано запитала бабуся, її погляд виражав повне розуміння, що Аджаала намагається сказати їй.

Але ховатися вона більше сенсу не бачила.

– Усе скінчено, вже нічого не повернути, навіть із зіллям пам'яті. – закривши обличчя руками, сказала вона.– Моє життя на Верхнесфері остаточно і безповоротно обірвалося.

–Не кажи так.– простягнувши руку до її плеча, сказала бабуся.–Кому ти хочеш нагадати про себе?

–Тобі. – відповіла вона, дивлячись на Містрал.– Ти виростила мене з дитинства. Я – донька Аделаїди, хоча все моє життя, ти переконувала, що я донька Аілани і Джораха. В останню мою ніч тут, ти створила портал, щоб врятувати мене від розгніваних відьом і чаклунів, які повірили в пророцтво, вважаючи мене тією, що все зруйнує, ти стерла пам'ять усім тут про те, хто я така.

–Схоже на мене. – підсумувала Містрал. – Чому відразу не сказала? До чого спектакль?

–Коли я спустилася в Ґотлін, зустріла Олімпію. Сама розумієш, втратити всіх близьких і знайти сестру... особливо якщо вона...

–Олімпія.– хитнула головою бабуся.

–Так. Словом, я була вбита горем. – закотила очі вона.– Олімпія виросла в сім'ї верховного клану. Вони прийняли мене, як дочку. Але їй потрібно вчитися, вона багато крові з мене попила, я вирішила дотягнути її до п'ятого курсу і відправити сюди. Далі ти все знаєш.

–А Грім?

–Мій друг із самого дитинства. Ми хотіли втекти після випускного в Ґотлін.

–Втекти?

–Ти його не дуже полюбляла.

–Це не змінилося.– зітхнула вона.–І ви закохані?

–Були.– відповіла Аджаала.– Навіть якби повернути пам'ять було можливо...

–Я розгадала те, чого не вистачало рецепту.– відповіла Містрал, перебивши онуку.

–І чого ж?

–Кілька пряностей і основне: частинки того, про кого необхідно згадати.

–Що потрібно? Волосся, кров? – уточнювала Аджаала.

–Волосся достатньо. – відповіла Містрал.– Я зроблю дві порції. Собі й Тіордану. Решті краще не згадувати.

–Я згодна. Ось, тільки...

–Що?

–Не впевнена, що Тіордану варто мене пам'ятати. – сумно посміхнулася вона. – Якщо вони разом і вона проводить із ним ночі... Я більше не можу змушувати його обирати.

–Нечесно буде промовчати про те, що було у вас.– похитала головою Містрал.– Я роблю дві порції, а ти вирішиш поділитися з ним чи ні.

–Дякую, бабусю.– піднявши на неї очі, сказала Аджаала.

Містрал усміхнулася і, вирвавши її волосинку, поклала її на скло, а потім вирвала ще одну зі своєї голови і почала готувати зілля.

–Тобі потрібно роздобути волосся Тіордана.

Аджаала коротко кивнула і встала.

Олімпія потягнулася, усвідомлюючи, що ліжко Тіордана затісне, її шия затекла, але загалом це був гарний ранок. Тіо сидів за столом і, почувши, що дівчина прокинулася, повернувся до неї.

–Привіт.– прохрипіла вона.

–Живи і процвітай.

–Досі не можу звикнути до цього привітання. Чомусь звучить навіть загрозливо. Особливо вранці.

Тіордан усміхнувся.

–Кави? – запитав він.

–Звісно... – вона прикрилася ковдрою, сунувши її під руки, і сіла, відкинувшись спиною на узголів'я.

Тіордан матеріалізував кавник і чашку.

–У такі моменти починаю розуміти, що магія це вельми непогано. – зауважила Олімпія.

Він передав їй чашку й пончик. Олімпія посміхнулася, коли ковдра трохи опустилася, поки вона забирала свій сніданок із його рук. Очі Тіордана загорілися.

–До речі, давно запитати хотіла. – надкусивши пончик, запитала вона. – Який твій екзоцентр?

–Лист мандрагори. –він підвісив великим пальцем шкіряний шнурок зі скляною колбою на шиї.–Це – Седрик.– він кивнув на рослину в горщику на робочому столі.

–Ясненько. –підняла брови вона.– Тобто ти весь час міняєш лист?