Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Вона буває вельми переконливою.– кивнула дівчина.

–Не сумніваюся.– підняла брови Моррін.

–Вибачте... А чому тут портрети лише магів?

–Відьмам заборонено обирати Верховних відьом уже багато років. Видатними відьми бути не можуть після витівок Кігтя. Тому тут є виключно гобелени із зображенням магів.– пояснив Архіваріус.

–Ви самі себе соромитеся? – здивувалася Олімпія.

–Наше покликання не знаменитість і загальна слава. Це доля магів, усі, як один лицарі, рятівники, захисники... Відьми й чаклуни мають бути навчені й ділитися знанням з іншими. У цьому наша суть.

–Дякую за пояснення.– тихо відповіла дівчина.

Архіваріус неоднозначно кивнула і зробила крок праворуч, Олімпія рушила до спіралеподібних сходів, щоб спуститися до підвалу, в аудиторію практичної магії. У самому центрі, де виток сходів починався, стояла невелика кам'яна куля на п'єдесталі. Вона роздивилася її уважніше, розуміючи, що слова, викарбувані на ній дивною мовою, якої вона не розуміла. Потиснувши плечима, Олімпія пішла далі, шукаючи потрібний кабінет. Олімпія увійшла в кімнату без вікон, у центрі розташовувався подіум на високому фундаменті. З боків стояли високі столи без стільців із підвищеннями, на яких розміщувалися книги. На стінах висіли гобелени, сплетені золотими і сріблястими нитками, полиці зі зіллям і залізними склянками стояли ближче до стін. Один із них Олімпія поспішила поцупити на пам'ять, аж надто він їй сподобався.

"А що? Їх тут казна–скільки, а мені один на пам'ять буде."– виправдовувала себе вона.

 Дівчина зайняла місце за столом, виклавши книги. Потроху до кабінету почали сходитися студенти. Олімпія поки що звикала до дванадцятирічних однокласників, але як їй не прикро було це усвідомлювати, знайомства йшли набагато охочіше, коли всі забули, що вона з королівської сім'ї. Якщо ще вчора до неї зверталися з побоюванням, то зараз побудувати діалог було куди зручніше.

Урок проводила Архіваріус Арклі, це була струнка жінка спортивної статури. Усі заклинання, які потрібно було вивчити, Олімпія знала і тому правильно відповіла на всі запитання. Зілля, яке вона зварила з Тіорданом, теж було складено правильно. Вона отримала найвищий бал на всіх заняттях. Архіваріус Боярд якраз виходив із викладацької, коли дівчина проходила поруч.

–Живи і процвітай, Олімпіє.– привітався він, коротко кивнувши.

–Живіть і процвітайте, Архіваріусе Боярд.– відповіла Олімпія.

–Чув багато втішного про тебе сьогодні.– зізнався він.

–Справді? – здивувалася дівчина.

–Я приємно вражений, Олімпіє! Не втрачай запалу. – він просяяв.– Я передам Гаалі, що ти робиш успіхи.

–Спасибі.– посміхнулася Олімпія.

–Бажаю удачі.

Вона кивнула викладачеві й, притримуючи лямку важкої сумки, мріяла потрапити до своєї кімнати якнайшвидше. Задали ще три зілля, десять заклинань, вісім сувоїв із розшифровками рослин, їхніх видів, дії та назви, де потрібно витлумачити назву латиною, ботанікою та простою мовою. Це все не встигнути до ранку, Олімпія не розуміла, як відьми примудряються робити все разом.

– Я постаралася і, що? Оплата за працю це, ще більша праця? Ну, і бджілки ці відьми... – бурмотіла дівчина.

Олімпія зітхнула і втупилася на казан.

«Спершу рідини, після тягучі, наприкінці сипкі, якщо за рецептом є дріжджі, то їх теж наприкінці. Зрозуміло.»– розмірковувала вона. – «А Тіордан, непоганий учитель... Навіть дуже симпатичний.» Дівчина зловила себе на усмішці, пробігши очима рецепт зілля сну, вилаялася.

–Півтори столових ложки, пів столової ложки, дві з половиною... Що, сонне зілля не знає повних мір?

Олімпія не хотіла знову гратися з ложкою, потім із мірною склянкою, це дуже гальмує процес. Дівчина відкрила книгу заклинань і задумалася. Вона взяла дві ложки й розглянула їх, потім прочитала слова заклинання, склавши пальці навкруги. Навколо ложок затанцював вогонь і Олімпія, не припиняючи читати слова, почала пальцями розминати метал. Після, вона занурила ложку в холодну воду у відрі й розглянула свою роботу. Відмінно, тепер у неї була мірна ложка на три поділки: столова, половина столової, чверть столової. Решту відмірятиме за грамівкою.

– Як там кажуть? Лінь двигун прогресу? – дівчина розреготалася. Раптово на підвіконня залетів ворон. Олімпія підняла очі.

–Діавале? – вона підійшла ближче. –Що ти тут робиш?

Ворон сів на плече Олімпії й заговорив їй просто у вухо:

–Привіт, Олімпіє. Це Анабелль і Хелена. Ми скучили, може сходимо на Сонцедім днями?

–Передай їм, що завтра я прийду на Сонцедім, увечері.

Діаваль видав пронизливе "кар" і злетів.

Аджаала перенеслася, щоб прогулятися Верхнесферою, сподіваючись зустріти Тіордна, хоча б випадково, ненадовго. Вона зупинилася недалеко від його будинку, сівши на лавку. Ні, вона не була схиблена на Тіо, радше, сумувала за другом і хотіла бачити його. Вітер підхопив чорне волосся і куйовдив його за її спиною, трава колосилася над її черевиками. Це був гарний весняний вечір, сонце поки що тільки котилося до заходу, повітря було свіжим, наповненим запахом квітучих дерев. Раптово Аджаала побачила, як змія повзе поруч із правим черевиком дівчини, вона звивалася, висовуючи роздвоєний язик, пронизливо шиплячи. Але Аджаала не злякалася, навпаки, вона посміхнулася, розуміючи, що Тіордан поруч.