Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

Неодноразово починаючи з XVIII ст. й до недавнього часу пропонували пояснення наз­ви скіфи (скити) на основі різних слов’янських слів, однак такі інтерпретації перебувають поза межами точної науки.

Самоназвою скіфів (автоетнонімом) уважають форму сколоти. Однак ця назва насправді має спільне походження з попередніми: від первісної форми скуда походить назва сколотів (одна з найбільш примітних особливостей скіфської мови — перехід звука д у звук л). Припускають, що ця назва означає «лучники». Більше того, збереглося давньогрецьке повідомлення про саме таке значення імені скіфів! Цікаво, що в новітній європейській науці першим, хто визначив скіфів як «лучників», був знаменитий філософ, математик і мовознавець Г. В. Лейбніц, який далеко випередив свій час відкриттями в багатьох науках, зокрема й у мовознавстві.

Незважаючи на, здавалося б, повну ясність цього питання, запропоновані й інші інтерпретації назви скіфів. Це «ті, що носять гострі шапки», або «ті, що відділилися».

Загальновизнаною є нині думка про належність скіфської мови до іранської групи індоєвропейських мов. Це означає, що її близькими родичами є авестійська, тобто мова «Авести» — зібрання священних текстів давньоіранської релігії сонцепоклонників (зороастризму — послідовників пророка Заратуштри, якого греки називали Зороастром). Інша родичка скіфської — давньоперська, тобто мова клинописних написів перших іранських царів (Кіра, Дарія та ін.). Авестійська і давньоперська мови існували приблизно в той самий час, що й скіфська. Найближчою до скіфської сучасні дослідники вважають бактрійську мову, яка колись була поширена на сусідніх територіях Таджикистану, Узбекистану та Афганістану. Із сучасних мов найближчою до скіфської вважають мову пуштунських племен Афганістану (пашто). Поширена раніше думка про найтісніші зв’язки скіфської мови із сучасною осетинською мовою Кавказу нині піддана критиці (див. нижче).

Водночас із наявністю окремої самоназви, скіфи, як свідчать збережені давніми греками їхні імена Аріапіф, Аріант, відносили себе до ширшого кола арійських народів — так називали себе давні індоіранці (звідси назви предків осетинів алани і держави Іран).

Поряд із тим були висловлені припущення про зв’язок мови скіфів із тюркськими або кавказькими мовами. Ці гіпотези не є загальновизнаними. Принаймні, наявність у складі скіфського етносу носіїв не тільки іранських, а й кавказьких, тюркських (і навіть монгольських) і, що найважливіше для правильного розуміння історії України, слов’янських мов не можна виключати. Відомий український археолог Віктор Петров припускав, що скіфи говорили окремою (не іранською, однак належною до індоєвропейської родини) мовою, але ця думка також не дістала підтримки в сучасній науці. Навпаки, становить значний інтерес припущення про можливість впливу на скіфську мову з боку індійських (індо­арійських) мов, у давнину поширених на узбережжі Азовського моря (синди і споріднені з ними племена).

Зважаючи на величезну територію поширення скіфів — від України до Монголії та Китаю, їхня мова не могла залишатися єдиною, вона мала поділятися на варіанти (діалекти). Однак відомо, що кочові народи (як, наприклад, носії багатьох тюркських мов) можуть залишатися довгий час дуже подібними за своїми мовами — на відміну від осілих землеробських і особливо гірських народів. Сучасні дослідники дедалі частіше говорять про скіфські мови, ніж про одну мову. Давньогрецькі автори відзначають існування різних скіфських племен, що дає змогу з великою вірогідністю припускати певні мовні відмінності.

Раніше дослідники припускали існування групи скіфо-сарматських діалектів, уважаючи скіфську і сарматську мови близькоспорідненими, другу — продовженням першої. Однак тепер більш детальні й поглиблені дослідження привели сучасних мовознавців до висновку, що це не так: сарматська мова не була продовженням скіфської. Звукові явища, які відбувалися в цих мовах, відмінні. Отже, за сучасними поглядами, мова скіфів не була предком сарматської мови та її нащадків — аланської й осетинської мов. Нині скіфську мову визначають як «південносхідноіранську» (йдеться про її місце в групі іранських мов, а не про територію держави Іран).

Коли виникає скіфська мова, від якого часу про неї можна (хоч і дуже гіпотетично) говорити як про окрему мовну одиницю? За повідомленням давньогрецького «батька історії» Геродота, скіфське царство утворилось у XVI ст. до н. е. Деякі археологи пов’язують цю дату з початком (хоч і трошки давнішим) так званої зрубної культури (названої так через поховання у зрубах), яку вважають за мовою іранською. Носії цієї культури використовували якийсь спосіб запису інформації (досі не розшифрований, і навіть тип запису поки що не зрозумілий), що міг бути далеким попередником скіфського письма, про яке йшлося вище. Однак не виключено, що скіфська мова має на території України значно глибше коріння — за деякими припущеннями, носії всесвітньовідомої трипільської культури (що існувала на території України, Молдови та Румунії в VI–IV тис. до н. е.) також могли говорити індоіранською мовою або мовами.

Скіфськими вважають такі назви, як Борисфен (давня назва Дніпра, що може означати «найбурхливіший»), Тирас (давня назва Дністра, може означати «могутній»). Назви знач­них річок Дунай, Дністер, Дніпро, Дон, де міститься індоіранський корінь дану «вода», також можуть бути скіфськими. Саме до скіфської мови уналежнюють запозичене багатьма сучасними мовами слово сатрап, що первісно означало «намісник» (провінції в Перській імперії). Відзначають вплив скіфської мови на фракійську, що підтверджує археологічні відомості про зв’язки скіфів і фракійців (за іншою правописною традицією, траків). Деякі сліди впливу скіфської мови знайдені в молодшій частині давньоіранської священної книги «Авеста».

Для розуміння глибинних витоків української мови важливою є інформація про походження українського звука г (відсутнього у праслов’янській мові, з якої походить українська) з іранських мов. Взаємодія слов’янських мов із іранськими тривала й після розпаду праслов’янської єдності у V ст. до н. е. (детальніше див. нижче). Так, серед імен (і образів) язичницьких богів Київської Русі Хорс і Симаргл є з походження іранськими, а Сварог — навіть індійським (запозиченим, очевидно, від синдів — індоарійського племені, що на початку нової ери мешкало в районі Азовського моря).

Нарешті, якщо спробувати знайти спільне мовне джерело для імен трьох братів — легендарних засновників Києва — Кий, Щек та Хорив, то воно також виявиться іранським. У вірменському варіанті легенди про заснування Києва Кий має дещо інше ім’я Куар, тотожне імені гуннського бога грому. В основі цього імені — іранське слово хвар «сонце» (це саме слово — джерело вищезгаданого імені язичницького бога Хорса). Імені Щек у вірменській легенді відповідає Мелтей, котре тлумачать як «змій», — це іранський дракон Аждахак. Нарешті, Хорив своїм іменем нагадує назву давньоіранської священної гори Харайва. Отже, троє братів утілюють три рівні космосу — верхній, небесний світ (сонце), середній, земний світ (гора) та підземний світ (змій).

Незважаючи на те, що скіфський період — дуже яскрава сторінка передісторії України, у сучасній Україні дослідження скіфської мови майже не відбуваються. Але варто сподіватися, що це — справа майбутнього.

Фракійська мова могла бути не єдиною, а поділятися на численні діалекти або навіть окремі мови, серед яких виділяють передусім дакійську — мову даків (ім’я знаменитого вождя даків Децебал означає «цар даків»). Низка дакійських слів збереглась у румунській мові. Вірогідно, стародавні греки та римляни називали фракійцями складний конгломерат племен і мов, окремі з яких виявляють, зокрема, вірменські паралелі. Так, фракійське плем’я гети, що