Читати книгу - "Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н.е. — ІХ ст.)"

мешкало по обидва боки Дунаю, своєю назвою нагадує вірменське слово гет «річка», тоді як назва даки пов’язана з позначенням землі. Отже, були «суходольні» і «річкові» фракійці, але не тільки: назва ще одного фракійського племені беси пов’язана зі словом бескид «гора» і назвою гір Бескиди. Назва іншого фракійського племені одриси також означає «гірські». Бачимо, що найменування різних фракійських племен підпорядковані єдиному принципові й відповідають територіям їхнього розселення.

Від фракійської мови збереглися численні імена людей, назви географічних об’єктів та декілька неоднослівних написів — тому сучасні мовознавці знають багато десятків фракійських слів, але мінімально знайомі з граматикою цієї мови. Раніше суто умоглядно вважали, що фракійська мова могла бути близькою до албанської, грецької або фригійської (остання — мова легендарного царя Гордія, що зав’язав гордіїв вузол, і зовсім не легендарного Мідаса — знайдений його надмогильний пам’ятник). Однак виявилося, що ці зв’язки мінімальні, а найближче фракійська мова споріднена... з балтійськими — литовською та пруською (остання вже декілька століть є мертвою)! Пояснюючи такі зв’язки, легше припустити переселення з півдня на Балтику, ніж навпаки. Тим паче, що латиська та литовська мови успадкували давню назву фортеці (литовське піліс, латиське пілс), спільну з грецькою (поліс — спочатку «фортеця» й уже потім «місто») та індійською (пур). На Балтиці фортеці з’являються значно пізніше, ніж на півдні. Таку саму назву фортеці можна бачити у фракійській назві міста Пулпулдева (сучасний Пловдив у Болгарії — назва збереглася від фракійської мови). Немало археологів і мовознавців вважає, що носії знаменитої трипільської культури спілкувалися саме фракійською мовою. Контакти фракійців зі слов’янами засвідчені не тільки згаданою назвою болгарського міста, а й, наприклад, іменем матері бога Діоніса Семела, близьким до слов’янського слова земля, і епітетом самого Діоніса Сабадзіос, близьким до слов’янського слова свобода (римляни називали цього бога Лібер — «Вільний»).

Кельтські мови в передісторичній Україні були поширені з заходу і півночі до Дніп­ра, що відображено в окремих найменуваннях (наприклад, назву бойків як етнографічної групи українців виводять від назви кельтського племені боїв, звідки й інша назва Чехії — Богемія).

У праслов’янській мові (поширеній і на території України — див. нижче) виділяють низку слів, які могли прийти з кельтських мов, а саме: багно, брага, кліть, корова, ліки, лютий, сало, слуга, тісто, яблуко, яма та ін. Як бачимо, тут і елементи навколишньої природи, і споруди, і їжа, і соціальні функції, що свідчить про широку різнобічну взаємодію давніх слов’ян із кельтами. Деякі з наведених слів викликають подив: адже предки слов’ян мали використовувати в господарстві корову задовго до контактів із кельтами! Таке запозичення можна пояснити тільки сакрально-культовими чинниками — згадаймо священну роль корови в ірландській традиції, яка зберегла численні архаїзми кельтської культури. До слів культової сфери слід уналежнити й яблуко — кельтський культ священних яблук відомий із міфології (легендарний Аваллон — «яблучний» острів). Утім серед мовознавців немає єдності щодо визначення того, які запозичення можна вважати достовірно кельтськими.

Окремі місцеві назви (передусім найменування річок) гіпотетично свідчать про те, що в окремих місцевостях передісторичної України могли мешкати балтські, фінно-угорські та кавказькі за мовою племена. Так, наприклад, притока річки Ворскла має наз­ву Полузір’я, що може гіпотетично свідчити про значення назви основної річки «зірка». А в грузинській мові варсквлаві означає «зірка». Та коли могла з’явитися в Полтавській області така назва — моделі зв’язків із Кавказом можна будувати для періодів від неоліту (можлива участь Кавказу в первісному поширенні на території України продуктивного господарства) через епоху бронзи (кавказькі зв’язки катакомбної культури) до періоду Київської Русі (кавказці у війську князя Мстислава — брата Ярослава Мудрого). Однак, на відміну від звичайних слів (загальних назв), для яких ми знаємо звучання і значення, дослідження власних назв має істотну перешкоду: ми маємо справу тільки з формою, не знаючи її значення. Тому на такому матеріалі висновки завжди залишаються доволі гіпотетичними. До того ж такі свідчення дуже важко датувати.

Елліни і римляни

Юрій Мосенкіс

Еллінська мова. Згідно з історичними свідченнями, давньогрецька мова з’явилася на території України у VII ст. до н. е. разом із початком грецької колонізації Північного Причорномор’я. Це був передусім іонійський діалект, оскільки колонізацію здійснювали перш за все з іонійських територій Малої Азії (сучасної Туреччини). Слід звернути увагу на те, що, за деякими припущеннями, протогрецькі діалекти могли існувати на території України ще в IV–ІІ тис. до н. е. Так, багато дослідників припускають, що Усатовська культура (3500–2900 рр. до н. е.) могла бути протогрецькою. Написи на деяких прясельцях пізнього періоду трипільської культури (кінець IV тис. до н. е.) можуть бути прочитані давньогрецькою мовою. Переконливих свідчень про перебування на півдні України грецьких мореплавців ІІ тис. до н. е. (мінойського й пізнішого мікенського періодів) поки що не виявлено.

Основною мовою грецьких міст Північного Причорномор’я була, природно, давньогрецька, і назви цих міст були, звичайно, грецькими (так, Ольвія означає «щаслива»). Однак відомі й винятки: місто Пантікапей має назву, для якої припускають іранське походження (гіпотетично означає «рибний шлях»). Змішання грецької мови з іранськими, а саме скіфською, у грецьких колоніях на півдні України засвідчене історично.

Від тих часів збереглися численні зразки писемності. Це різноманітні декрети, вибиті на мармурових плитах, посвяти до храмів тощо. Особливу категорію становлять написи на надгробках, які дозволяють встановити численні імена еллінів, які проживали над Понтом. Збереглися численні листи — на свинцевих пластинах та фрагментах кераміки. Окрему категорію пам’яток писемності складають граффіті, переважно — посвяти богам, як еллінським так і місцевим.

У пізніші часи доля носіїв грецької нави у Тавриці на Північному Понту виявилася різною. Одні міста або дердави (як-от Пантікапей і Боспорське царство) припинили своє існування із завершенням античного періоду історії (зокрема, потерпівши від навали гуннів та інших кочовиків), інші згодом увійшли до складу Візантійської імперії й проіснували до періоду Київської Русі (Херсонес, який на Русі називали Корсунем). У Візантії грецька стала згодом державною мовою, нею вели документацію, виконували різноманітні написи, користувалися також і в побуті, де вона остаточно витіснила латину.

Нарешті грецька стала мовою церкви, що мало неабияке значення для збереження її позицій навіть в умовах поступової асиміляції її носіїв наступними завойовниками. Грецька мова Візантійської імперії значно істотніше впливала на християнську Русь, ніж на язичницьку, однак і в дохристиянський період із грецької мови прийшли важливі запозичення (див. нижче).

Латина. На територію Північного Причорномор’я латина потрапляє ще у І ст. до н. е. разом з її носіями — насамперед військовими, які брали участь у Мітрідатових війнах. Наступна експансія Риму призвела до появи у Ольвії та містах Криму обмежених контингентів військових. Від цього періоду дійшли латиномовні написи — фрагменти декретів, посвят у храмах. Окремою категорією є надгробки. Кількість латиномовних написів, відомих з території Таврики та Північного Причорномор’я досить значна. Аналіз текстів свідчить про уніфіковане на рівні Імперії використання латини, з поправкою на грамотність виконавців. Судячи з контексту, очільники місцевої адміністрації спілкувалися з володарями Риму латиною.

Під час скіфських воєн у полон до готів потрапляє певна кількість римлян, а самі завойовники околиць імперії поступають на військову службу, яка була неможлива без володіння хоча б на базовому рівні латиною.