Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

Мирослав 

Микола старий друг батька, давно я в нього не бував, а сьогодні вирішив навідати. Звісно ж знаходжу його в гаражі, дома він буває в край рідко. 

– Хто ж це навідав старого? – посміхається. 

– Привіт, Миколо, як ви? – заходжу до середини та сідаю на старенький диванчик з якого пил лопатами вибирати потрібно. 

– Та по тихеньку, сам як? Жінку, діточок вже маєш? – загадково посміхається. 

Хмикаю. 

– Так-так, вже й правнуків няньчу, – відповідаю з сарказмом, знаю він зрозуміє. 

Сміється. 

– Яка радість, – виймає пляшку спиртного та чарки. 

– О, ні, Миколо, я за кермом,  – відразу відповідаю. 

– Так ми трохи, – наполягає. 

– Ні-ні, краще не потрібно. 

– Ну, як знаєш, – знизує плечима, та ховає назад до шафи. 

– Розповідайте, як тітка Зоя? 

– Та що Зойка, порається в селі, – відмахується рукою. – Корова ж у нас, свині. Хазяйство коротше. 

– І ви не допомагаєте? 

– Звісно що так. Сіно заготовлюю, тай таке інше. 

– Зрозуміло, – відкидаюся на спинку дивану. 

І тут чується з на двору якийсь гомін. Ніби кричить хто. 

Микола відразу підбіг до воріт, прислухався, а потім і відчиняє. 

Визирає. 

– Все гаразд, Миколо, це ми, – чується звідти. 

Вирішую теж вийти поглянути, що там. 

Особи знаходять за зоною ліхтаря, а тому видно лише силуети. 

Здається їх троє. Але це не точно. 

Поки стою розглядаю, Микола втрачає інтерес до ситуації. Здається він знає цього чоловіка. 

– Ходімо, вони місцеві, – тягне за руку. 

Вже починаю розвертатися, як тут чую тихе: 

– Допоможіть, – зовсім тихе, сказане на видиху. 

Голос дуже знайомий, але через те що сказано тихо, не дуже вдається зрозуміти, кому саме належить. 

Але той факт, що власниця цього голосу благає про допомогу, не пропускаю. 

– Викличте поліцію, – кажу тихо до чоловіка, щоб лише той почув. 

Та кидаюся на того. Звісно масою нам не мірятися, та я не так просто до спорт залу ходжу. 

В ході битви виявляється, що їх двоє. Це лише ускладнює мені задачу. Навіть уявляти собі не хочу, що вони хотіли зробити з дівчиною. 

Через кілька хвилин вже чую сирену поліції. Коли їх забирають, підходжу до дівчини. 

Сидить лише в нижній білизні. Обіймає коліна руками, ховає обличчя в них. 

Приглядаюсь. 

Катя?  

Виродки. Вони хотіли скривдити мою дівчинку. 

Стискую щелепи від злості. Жовна починають грати на вилицях. 

Підходжу блище та підхоплюю на руки. 

Смикається. 

– Тш-ш, мила, все вже гаразд, – намагаюся надати голосу якомога більш спокійного тону. 

Трохи розслабляється в моїх руках. Така тендітна. 

Заношу її до гаражу, та накриваю ковдрою. Все ще тремтить. 

Микола передаю мені горнятко чаю, всовую в руки дівчині. Сідаю поруч. 

Через декілька хвилин промоляє: 

– Почекай.. де Олівер? – голос відчужений, ніби й не її зовсім. 

– Що? 

– Де мій пес? – підхоплюється зі стільця. – Олі! – намагається кричати але закашлюється. 

– Катю, – невпевнено торкаюся плечей, – я його знайду. Чуєш? – ще досі не розумію, хто він такий, та обіцяю, що знайду. – А зараз тобі потрібно додому. 

Киває. 

– Так.