Читати книгу - "Пастка на дурнів"

задовго до того був безвинно втягнутий у Славний антиатабриновий бунт, який вибухнув ще в Пуерто-Ріко, на першому етапі їхнього перельоту через океан, і завершився аж через десять днів на острові П’яноса, коли, щойно приземлившись, пойнятий почуттям обов’язку, Везунбі щодуху побіг до штабу ескадрильї з рапортом про відмову Йоссар’яна приймати таблетки атабрину.

Штабний сержант чемно запропонував йому сісти.

— Дякую, сержанте, далебі, можна й сісти, — сказав Везунбі.— А скільки мені доведеться чекати? У мене, знаєте, маса справ, які я мушу звершити, щоб завтра з самого ранку бути готовим летіти в бій.

— Я вас не зрозумів, сер.

— Цебто як «не зрозуміли», сержанте?

— Я не зрозумів вашого питання, сер.

— Скільки приблизно часу мені доведеться чекати, щоб побачити командира ескадрильї?

— Поки він не піде обідати, сер, — одказав сержант Трезор. — Тоді одразу й заходьте.

— До порожнього кабінету? Чи я вас неправильно зрозумів, сержанте?

— Так точно, сер. Майор Майор повернеться тільки після обіду.

— Зрозуміло, — невпевнено промимрив Везунбі.— Тоді, либонь, я краще прийду після обіду.

Везунбі залишав штаб ескадрильї трохи спантеличений. Коли виходив, він начебто помітив, що якийсь високий чорнявий офіцер, схожий на Генрі Фонду, вискочив з вікна штабного намету і, мов заєць, шаснув за ріг. Везунбі застиг на місці й замружився, охоплений тривожними підозрами. «Невже це від малярії або ще гірше — від надміру атабрину?!» Адже він проковтнув учетверо більше таблеток, ніж було приписано, бо хотів літати вчетверо краще інших пілотів ескадрильї. Лиш коли сержант Трезор легенько поплескав його на плечу, Везунбі наважився розплющити очі й відчув себе трохи певніше.

— Ви можете зайти, сер, майор Майор уже пішов.

— Дякую, сержанте. А він скоро повернеться?

— Як тільки пообідає. Тоді вам доведеться вийти й почекати, поки настане час вечеряти. Майор Майор нікого не приймає у своєму кабінеті, коли він на місці.

— Що-що? Повторіть, що ви сказали, сержанте!

— Майор Майор нікого не приймає в своєму кабінеті, коли він там, сер, — повторив сержант Трезор.

Везунбі пильно глянув на сержанта Трезора.

— Слухайте, сержанте, — мовив він, намагаючись говорити твердим голосом, — ви часом не жартуєте з мене тому, що я новачок, а ви в Європі давно?

— Що ви, сер, — шанобливо відказав сержант Трезор. — Я лиш виконую наказ. Можете спитати в майора Майора.

— Неодмінно спитаю, сержанте, будьте певні. Тільки коли я зможу його побачити?

— Ніколи, сер.

Збуряковілий від такого приниження, Везунбі тут же взяв у сержанта простягнутий йому блокнот і, нашкрябавши рапорт про Йоссар’яна й атабринові таблетки, мерщій подався геть. Дорогою вперше йому свінуло, що, можливо, Йоссар’ян не єдиний псих, удостоєний честі носити офіцерські погони.

На той час як полковник Пескарт підвищив до п’ятдесяти п’яти обов’язкову норму бойових вильотів, сержант Трезор доходив висновку, що кожний удостоєний такої честі — псих. Це був кощавий, незграбний хлопчина з м’яким, мов кульбабин пух, і таким же світлим волоссям, запалими щоками й зубами, як пиляний рафінад. Він одноосібно вів усі справи ескадрильї, але не діставав од цього ніякої радості. Типи, подібні до Голодного Джо, завжди зирили на нього лютими, сповненими осуду очима, а мстивий Везунбі, вибившися в аси та в безпрограшні чемпіони з пінг-понгу, не пропускав жодної нагоди обкласти його лайкою. Сержант Трезор вів усі справи ескадрильї, тому що ніхто інший не хотів їх вести. Його нітрохи не цікавили ні війна, ні військова кар’єра. Цікавили його лиш черепки, знайдені в археологічних розкопках, та антикварні меблі.

Сержант Трезор навіть не вгледів, як призвичаївся говорити про небіжчика в Йоссар’яновім наметі тими самими словами, що й Йоссар’ян, — тобто як про небіжчика в Йоссар’яновім наметі. Насправді ж усе виглядало інакше. То був пілот з поповнення, якого спровадили на той світ, не встигши навіть зачислити до ескадрильї. Він зупинився біля намету опервідділу, щоб запитати, як пройти до штабу, а його тут же кинули в бій, оскільки більшість льотчиків уже зробили обов’язкові на той час тридцять п’ять вильотів і капітани Бобкінс та Добкінс геть вибилися з сил, намагаючись сформувати загадану штабом полку кількість бойових екіпажів. Офіційно його не зачислили, отже, не могли й відчислити, і сержант Трезор передчував, що листування стосовно цього триватиме довічно, як морський прибій.

Прізвище покійного було Прах. Сержант Трезор, який однаково щиро схвалював ощадливість і засуджував усяке насильство, не міг без відрази думати про таке жахливе марнотратство — людину відправляють літаком за тридев’ять земель, щоб її розірвало на шматки лише за якихось там дві години після прибуття до частини. Ніхто не міг пригадати, який він був на вдачу і навіть на вигляд, не могли цього сказати й самі капітани Бобкінс та Добкінс, котрі пам’ятали тільки, що новоприбулий офіцер опинився в наметі опервідділу саме вчасно, щоб не розминутися зі своєю смертю. Щоразу, як мова заходила про небіжчика з Йоссар’янового намету, обидва капітани страшенно ніяковіли, і їх щоки вкривалися соромливим рум’янцем. До ладу роздивитися лейтенанта Праха могли, звісно, ті, хто летів з ним в одній машині, але їх теж розірвало на шматки.

Один лиш Йоссар’ян точно знав, хто такий цей Прах. Прах був Невідомий солдат, приречений на смерть, тому що всі невідомі солдати приречені на смерть, і більш нічого про них знати нікому не дано. Вони приречені, і цим усе сказано. І цей загиблий був справді невідомий, хоча його пожитки купою лежали на койці майже в такому ж безладді, як він залишив їх три місяці тому, офіційно навіть не прибувши до частини. Вже через неповних дві години від тих речей повіяло смертю, і так само повіяло смертю в повітрі наступного тижня, під час Великої Облоги Болоньї, коли сира, ядуча мла, що повисла над землею, просякала пліснявим духом небуття всіх, хто готувався до вильоту.

Ухилитись було неможливо, бо полковник Пескарт добровільно визвався розбомбити силами свого авіаполку склади боєзапасів, недоступні для важких бомбардувальників, що базувалися в самій Італії, тому що вони можуть вести бомбардування лише з великої висоти. Операція раз у раз відкладалася, і з кожним днем відстрочки зростало відчуття небезпеки й неминучої біди.

Похмурий острах переходив у цілковиту впевненість. Липкий, нездоланний жах перед вірною смертю розповзався по ескадрильї, мов та короста, невблаганно роз’їдаючи волю людей і проступаючи трупними плямами на їхніх страдницьких обличчях. Від усіх наче тхнуло формаліном. І нікуди було звернутись по допомогу, навіть медичну, бо з наказу підполковника Порка санчастину закрили, щоб ніхто не міг узяти звільнення в лікаря, як це вони всі зробили того єдиного погожого дня, коли ескадрилью раптом пробрав якийсь