Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

Мартін Гауґен поїхав з дому, маючи якісь свої на те підстави, якими ні з ким не бажав ділитися. Він збрехав про причину відсутності і колегам на роботі, і йому, Вістінґові.

Стеження давало їм тепер повний контроль за пересуванням Мартіна Гауґена в просторі й часі, та хтозна, де він був минулого тижня. Однак спосіб довідатися про це таки існував.

Вістінґ взяв мобільний і написав смс-ку Стіллерові: «Дані трафіку за минулий тиждень».

Стіллер зрозуміє повідомлення з ключових слів. Історія трафіку з мобільного телефону розповість, з ким Мартін контактував і де побував за півтори доби своєї відсутності.

Відповідь була блискавичною: «Шукаю».

Напевно, таки оті три слова, «Я все знаю», спровокували дивну Мартінову поведінку. Анонімне повідомлення було простим словесним монтажем, таким самим, як у листах викрадачів Надії Кроґ, і, мабуть, це налякало Мартіна.

То хто і що знав?

Вістінґ повернувся у вітальню. Він прихопив із собою з роботи теку з написом «Інґер Лісе Несс». Ця жінка, ймовірно, найліпше знала Мартіна Гауґена. Вони прожили разом багато років, перш ніж Мартін покинув її заради Катаріни. Але все, що вона сказала поліції, оцінювалося з кута зору її ментальної нестабільності.

Інґер Лісе Несс найбільше нашкодила тим, що крала пошту, тому Мартін і Катаріна не отримували комунальних рахунків, а це, відповідно, потягнуло за собою пеню й штрафні санкції. Вістінґ знайшов список речей, украдених у Катаріни й знайдених у комоді вдома в Інґер Лісе. Вістінґа мов обухом по голові огріло, коли його погляд зачепився за рахунок зі страхової агенції, датований 21 вересня 1987 року. То був понеділок після зникнення Надії, отже, Інґер Лісе Несс нишпорила в поштовій скриньці Мартіна Гауґена, коли Надія вже була в руках викрадачів.

На допиті вона зізналася, що свідомо переслідувала й допікала Мартінові й Катаріні, описала, як саме. Її вчинки, здавалося, були мотивовані злістю й образою на Мартіна Гауґена. «Ви не знаєте, який він насправді» — стояло в протоколі допиту. «Ви не знаєте, що він вчинив. Ви не знаєте того, що знаю я». Тоді її слова витлумачили як спробу утвердження справедливості й перекладання вини на інших. Тепер же з’явилися підстави підозрювати, що жінка, може, й справді щось знала.

37

Секція давніх і нерозкритих справ розташовувалася на шостому поверсі будівлі Кріпос, у східному районі Осло. Адріан Стіллер ще не встиг причепурити свій кабінет. Там було порожньо, лише кілька полиць зі звичайними теками, офісний стілець, простий письмовий стіл, а на ньому — комп’ютерний монітор.

Не так уже й багато годин він провів за тим столом. Його робота в «групі ДН» полягала здебільшого в постійних відрядженнях до різних поліційних округів, де на той час розслідували давні й нерозкриті справи. Якби не домовленість про інтерв’ю з Ліне Вістінґ, його сьогодні тут теж ніхто не застав би.

Звісно, зручніше й практичніше для обох було б зустрітися в Ларвіку, та ліпше, щоб Ліне не знала, що він у місті.

За п’ять хвилин до дванадцятої зателефонували з приймальні й повідомили про прихід Ліне. Адріан Стіллер зійшов униз, щоб її зустріти. Ліне стояла з торбинкою через плече, у руці — диктофон. Адріан відразу помітив, що він увімкнений, але, вітаючись, вдав, ніби нічого не зауважив.

Ліне тримала диктофон перед собою, щоб записалися звуки ідентифікаційної картки, яку протягували крізь зчитувач, і клацання кнопок при набиранні коду допуску. Коли двері за ними зачинилися, Ліне поставила диктофон на паузу.

— Як справи? — ввічливо запитав Адріан, доки вони чекали на ліфт.

— Чудово! — запевнила Ліне. — Майже все вже лягло, як треба. Бракує лише кількох слів від вас, чому ви відновили слідство у «справі Кроґ».

Двері ліфта розсунулися і вони ввійшли в кабінку. Адріан стояв так близько, що відчував ледь вловний, легкий і солодкавий запах її парфумів. Мимоволі згадалося літо.

Дорогою в кабінет від прихопив з чайного закутка карафку з водою і дві склянки. Запропонував Ліне каву, але вона подякувала й відмовилася.

Ліне видавалася нівроку тямущою і меткою. Стіллер ще й склянки не встиг наповнити, а вона вже сиділа з блокнотом і диктофоном наготові.

— Чому ви вирішили відновити слідство у «справі Кроґ»?

Стіллер вже був готовий до цього запитання, але справжню причину — що вони знайшли відбитки пальців Мартіна Гауґена на листі викрадачів — назвати не міг. Цю карту він хотів розіграти трохи пізніше.

— Викрадення Надії — особлива справа, — сказав він. — Унікальна в норвезькій криміналістичній історії. Вона стала болючим абсцесом, який ніяк не прорветься, і для поліції, і для близьких, і для всієї місцевої громади.

Чиста тобі тарабарщина! Як у політиканів. Водичка, яку ще до Стіллера лили перед публікою його шефи. Звісно, відповідь не вдовольнила Ліне Вістінґ.

— Чим саме ця справа така особлива?

— Викрадення такого типу завжди неординарні… Зрідка трапляються. Щоб мати з чим порівняти, доведеться шукати аналоги в інших країнах і на інших континентах.

— Може, тому її і не розкрили? — в’їдливо допитувалася Ліне. — Бо забракло компетенції?

Стіллер розумів, що треба бути обачним. Хай там що він собі думав про професійність колег, шефи Кріпоса чітко давали зрозуміти, що «група ДН» ніколи не повинна — у стосунку до давніх справ — критикувати їх за некомпетентність у веденні слідства.

— «Справа Кроґ» отримала тоді статус першого пріоритету, — запевнив Стіллер. — До слідства залучили найкращих фахівців. Проблема була спільна для всіх справ, пов’язаних зі зникненням, — відсутність місця злочину.

Вони розмовляли далі. Стіллер пояснив структуру й завдання «групи ДН», пояснив, чому поліція завжди мала кращий інструментарій для розкриття складних справ.

— І хоч важко переоцінити значення технічних слідів та ДНК, усе ж найчастіше допомагають свідчення людей, які щось знали або бачили. Несподівано може знайтися така людина, і вона почне говорити.

Остання фраза прозвучала як завершальна репліка. Адріан Стіллер був нею задоволений. Він кивнув на диктофон, натякаючи, що час його вимикати.

— І ви знаєте цю людину? — Ліне й не думала послухатися Стіллера.

Адріан промовчав. Заради яскравішого ефекту, Ліне дозволила потривати тиші, підкреслюючи тим, що його відповідь (якщо, звісно, відповість) буде off the record, у буквальному сенсі. А тоді вимкнула диктофон і поклала його в торбинку.

— Цього замало, — повела Ліне далі, не дочекавшись відповіді. — Чекання на правильну особу,