Читати книгу - "Нафта"

стилі ми нарешті дісталися до кінця першого із трьох розділів мого роману: це було не що інше, як пролог чи довга передісторія (саме тому я мав змогу оповідати досить поспішно). Проте озираючись назад, не можу втриматися від зауваження, від якого мені трохи ніяково.

У якому контексті й під яким культурним «прикриттям» відбувається зв’язок між Я нашого головного героя та його Воно? З точки зору психоаналізу, як традиційного, так і нетрадиційного, як фройдівського, так і юнгівського, як фроммівського, так і лаканівського, ці зв’язки настільки вільні, що їх цілком справедливо можна вважати свавільними, ба навіть, провокаційними. Часом помітно, як він неслухняно грається із «беззастережно» прийнятими поняттями. Те, як Карлове Я цілком класичним способом несвідомо для самого Карло, звільняючись, відчужується від відповідальності за кривавий злочин, яким завершився перший розділ твору, насправді підпорядковується цілковито вигаданим законам. Не знаю, чим це можна пояснити, окрім як кострубатими казочками. Отож розділення Карлового Я надвоє насправді щоразу є стосунками між його пів-Я та неподільним Воно. Таке відчуження є частково звичайним, яке можна проаналізувати з наукової точки зору, а частково є простим очманінням, таке саме, як у деяких паралізованих людей, у котрих працює лише одна половина мозку.

Треба визнати, що в цьому немає ані незбагненності, ані урочистості; отож вся алегоричність подальшої розповіді може лише розважати. Принаймні, я на це сподіваюсь. І, сповнений такого сподівання, я переходжу до другого розділу свого роману, адже саме це й є справжня перша його частина.

Розповіді освічених людей

До слова розказати про «народну культуру», перед тим як ввести нових персонажів, зовсім відмінних від буржуа, вони збираються на зустрічах інтелігенції і розповідають та обговорюють там (див. «Брати Карамазови») такі історії:

— Як купували рабиню (у Хартумі) — приїзд і від’їзд (по приїзді — рабиня, по поверненні — взаємопроникнення двох культур завдяки сексу).

— Історія про індійську родину, члени якої по черзі мруть з голоду (пор. «Нотатки для стрічки про Індію»).

— Винищення людей у Біхарі (білі намагаються винищити від тридцяти до сорока мільйонів голодних та хворих на холеру людей, спочатку кидаючи з літаків отруєні харчі, а потім обстрілюючи міста й села килимовим бомбардуванням). Та люди не мруть: їх майже знищено, по-звірячому вбито у різанинах, але всі вони відроджуються.

— Двоє молодиків, араб та ізраїльтянин, обмінюються життями (обоє загинули під час бою при Ґолані, вони оживають у тілах один одного: араб (у місті Беер-Шева) живе в умовах індустріалізації та індустріального космополітизму Ізраїлю, а ізраїльтянин живе у передіндустріальні часи, казковим сільським життям в убогому Лівані. Історія скінчилася двома справжніми похоронами).

— Три розповіді про Лази.

У Марокко (у Рабаті) в кінці лазу — підземний світ, що мав такий самий вигляд завдяки Царю (який помирав від чуми).

— У Нігерії (у Кано) занепалий світ, де в клітці сидить стара.

— В Алжирі (?) — Паризьке товариство, в якому хлопець стає двірником, по-справжньому опускається й стає справжнім рабом.

— Відродження релігії племені Кота{31}.

— Розповідь, події якої відбуваються у часи, коли Сицилія знову стала римською (араби та сицилійці).

— Обговорення зв’язків між народною культурою (народною поезією, живими обрядами тощо) та культурою панівною (бурбонський католицизм тощо) в одному луканському селі[112].

— Розповідь про емігранта, що прибув з Греції чи Андалузії в Німеччину на початку шістдесятих років, на початку 68-го (тоді ще зовсім непередбачуваного).

Нотатка 41

ЯК КУПУВАЛИ РАБА

«Наш герой, — повів оповідач, — ніяк не може бути італійцем, та й якщо сказати, що він був французом, теж буде неправдоподібно, тому скажемо, що це був англосакс, і жартома назвемо його Тристрам, хоч би тому, що між ними немає нічого спільного. Цей чоловік один з тих, що нагадують кінокритика в одній великій щоденній газеті, який хотів би „омолодити“ свій „staff“[113]. Він білявий, схожий на підлітка, дурний, дотепник (1)[114]. Не обділений „півосвіченістю“. А ще „втаємничений“. І саме це перетворює його „півосвіченість“ у соціальну якість, яка дає йому змогу одночасно бути й конформістом, і належати до передових людей. Писати для „Ґардіан“ (?) та нігілістично й надзвичайно зневажливо висміювати (як деякі молоді бунтівники з російської літератури, як от у Достоєвського та Булгакова) істеблішмент (річ, яка приносить надзвичайне моральне задоволення). Та досить, усе теa[115] я розповідаю, аби не мовчати, адже, як відомо, цим частенько грішать (ті, кого просять про щось розповісти, заразом користаються нагодою, щоб розказати про все на світі).

Та я розповім у загальних рисах. Тристрам цей був би геть закомплексованим пуританином, якби його „півосвіченість“ не вимагала від нього бути геть позбавленим сором’язливості. Тому свідомість цього чоловіка знаходить змогу вважати прийнятним його звичайний вікторіанський садизм. Звісно, годі й казати, що тільки-но з такими садистськими схильностями миряться, їх починають задовольняти. Зрештою, навіть на ідеологічному рівні наш Тристрам погодив свою антисамодержавницьку та антиколоніальну прогресивність у ширшому євроцентристському полі, що складає його дійсність із набагато глибшими та невикорінними расовими забобонами. Проте якось один друг розповідає йому про те, що десь у суданських областях, а точніше на півдні Сахари, досі торгують рабами. Наприклад, щороку в мусульманському світі організовують паломництво до Мекки. Аби віддати шану Магомету, за покликом обов’язку, туди вирушають люди з Марокко, Сенегалу, Мавританії (здається, після того вони отримують право почепити на голову зелений тюрбан). Візьмімо гурт молодих мавританських селян: негри-мусульмани. Вони хочуть відвідати Мекку. Але вони бідні, як церковні миші. Ніколи не бачили за один раз суми, більшої за „динар“: стільки потрібно, щоб на базарі „suq“[116] придбати штани. Але з’являється людина, яка хоче прислужитися їм, чи то пак їхній жазі благочестя. Для них організовують поїздку, за яку вони заплатять не грошима, а власною працею. Їх садять у вантажівочку, насправді чортопхайку, але розмальовану весело та яскраво. Вони прощаються з матусями, гуртом друзів, рідним селом і від’їжджають у путь. Аби доїхати на інший кінець пустелі, через всю суданську територію, потрібно чимало часу, три-чотири роки. Цю одіссею я вам переповідати не буду. Певна річ, паломники працюють як батраки. Їхній шлях прокладено так, щоб вони потрапляли на роботи на плантації чи навіть на якесь безперебійне виробництво. Звісно, ніякого захисту вони не мають, та й працюють без кінця-краю, адже, зрештою, не мають вибору.