Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

За кожною людиною схований цілий світ найстрашніших таємниць.

— Ми вже майже закінчили огляд квартири й хотіли були покинути її, коли…

— Що сталося?

Креспі повернувся до стіни біля дверей.

— Отут, на стіні, три вимикачі, — звернув він увагу віцеквестора Моро. — Першим умикається люстра, другий з’єднано з настільною лампою на тумбочці. А третій? — Комісар помовчав. — У старих будинках трапляється, що там є такі вимикачі, якими вже давно не користуються. Стирчать собі зі стіни роками, аж поки мешканці взагалі не забувають, навіщо вони там.

Однак тут усе було інакше. Моро простягнув руку й натиснув на ті вимикачі, якими вимикалася люстра та настільна лампа. Кімната поринула в темряву. Тоді віцеквестор натиснув на третій.

Спальню освітило слабке світло. Воно сочилося з-під плінтуса однієї зі стін. Довга, тонесенька стрічечка світла, що тягнулася від одного кутка до другого.

— Стіна з гіпсокартону, — промовив комісар. — По той бік — порожнеча, отримана за рахунок зменшення проєктних розмірів спальні.

Моро глибоко вдихнув, роздумуючи про те, чого йому слід чекати.

— Вхід праворуч.

Креспі ткнув пальцем униз, де проглядалося щось на кшталт дверцят приблизно пів метра завширшки й щонайбільше сорок сантиметрів заввишки. По тому підійшов ближче й натиснув на те місце долонею. Спрацював прихований замок, відкривши прохід.

Моро нагнувся, щоб зазирнути всередину.

— Зачекайте, — зупинив його комісар. — Я хотів би, щоб ви добре усвідомили, про що йдеться…

Тут він знову натиснув на вимикач, і світло по той бік стіни згасло. Потім передав йому ліхтарика.

— Коли будете готові, скажете, — інструктував його Креспі.

Моро повернувся до темного лазу. Ліг на живіт і, впираючись ліктями, прослизнув усередину.

Опинившись по другий бік, він відразу відчув себе ніби відрізаним від решти світу.

— Як ви там? — Голос Креспі лунав глухо й віддалено, як через вату, хоча їх розділяв лише простінок завтовшки кілька сантиметрів.

— Усе гаразд, — відповів Моро, зводячись на ноги.

Він увімкнув ліхтарик, що його тримав у руці, і спрямував світло спершу праворуч, потім — ліворуч. Саме там, у глибині того вузького схову, щось бовваніло.

Це був дерев’яний столик. На ньому здіймалася вгору якась химерна структура. Вона здавалася легкою, як павутина чи сітка для полювання на птахів. Сантиметрів тридцять заввишки, виготовлена з переплетених, складених одна на одну гілочок.

Моро обережно наблизився, намагаючись збагнути, що воно таке. Однак нічого на думку не спадало, і здавалося, що ті гілочки накидано безладно. «Бездоганний витвір моделювання», — подумав він, згадавши клей та пензлі, які бачив раніше в кабінеті. Утім, коли він підійшов до столика впритул, усвідомив, що помилявся.

То були не гілки, а кістки. Маленькі почорнілі кісточки. Але не людські, а кістки тварин.

Віцеквестор ніяк не міг збагнути, навіщо було комусь майструвати такий витвір з кісток. Який хворий мозок міг до такого додуматися?

Він помітив лампу на довгому дроті, що звисав перпендикулярно стелі й закінчувався саме поза тією зловісною скульптурою.

— Я готовий, — промовив уголос Моро.

Вимкнув ліхтарик, і відразу по тому Креспі з кімнати знову натиснув на вимикач. Лампочка загорілася жовтуватим світлом.

Однак Моро все одно ніяк не міг уторопати, що тут і до чого. У чому дивина?

— А тепер розверніться, — сказав йому комісар.

Віцеквестор так і вчинив. Коли побачив, мимохіть аж здригнувся. Оте огидне відчуття він пам’ятатиме до кінця своїх днів.

На протилежній стіні його силует накладався на тінь химерної структури з кісток, освітленої лампою.

Оті кісточки були складені не абияк. За доказ правила тінь, що утворювалася на стіні. Ще одна людиноподібна фігура. З тілом людини й головою вовка.

Вовк не мав очей, їх було виколото. Та найстрашнішим виявилось те, що він широко розкинув руки. Саме це зображення змусило Моро здригнутися.

Тінь істоти обіймала його власну.

8

Сандра побачила його на зупинці метро «П’яцца-делла-Репуббліка». Він намагався сховатися в натовпі серед інших пасажирів, однак було очевидно, що він чекав саме на неї.

Вона вийшла з вагона й побачила, що пенітенціарій повільно віддаляється, ніби запрошуючи її йти слідом. Сандра так і зробила. Зійшла сходами, що вели до виходу, і побачила, що він звертає ліворуч. Трималася на відстані, а він не поспішав. Згодом помітила, як він зупинився перед металевими дверима з написом: «Стороннім вхід заборонено». Однак він усе одно увійшов. За хвилину вона й сама переступила через поріг.

— Я таки мав рацію: хтось прибрав доказ зі сцени злочину, чи не так? — обізвався Маркус.

Його голос розкотився луною по шахті службових сходів.

— Я не можу говорити з тобою про перебіг розслідування, — відразу застерегла Сандра.

— Мені б не хотілося, щоб ти почувалася винною, — відповів священник.

Поліціянтка, проте, гнівалася на нього:

— Отже, ти знав… Знав, що хтось сховав докази, й підозрював когось із нас.

— Так, але хотів, щоб ти сама дійшла цього висновку. — Він помовчав. — Я читав про самогубство патологоанатома. Можливо, його замучило сумління через те, що він покинув помирати Діану Дельґаудіо…

«Аж нітрохи не замучило», — хотілося заперечити Сандрі. Однак вона була впевнена, що пенітенціарій уже й сам усе збагнув.

— Годі тобі гратися зі мною в ці недолугі ігри, — промовила вона натомість.

— То була соляна фігурка?

Сандра аж оніміла від здивування:

— Звідки ти?.. — Однак відразу ж додала: — Астольфі встиг знищити доказ, перш ніж ми його знайшли. Я доторкнулася до нього лише на мить, і мені здалося, що то була якась маленька лялька.

— Напевно, статуетка.

Аж тут Маркус вийняв з-під поли куртки книжку казок, яку знайшов у спальні доньки Космо Бардіті.

— «Неймовірна історія скляного хлопчика», — прочитала Сандра й поглянула на нього. — Що це означає?

Маркус не відповів.

Сандра взялася гортати книжку. Сторінок у ній було зовсім мало, майже всі вони були заповнені малюнками. У книжці розповідалося про хлопчика, який відрізнявся від інших дітей, тому що був зроблений зі скла. Він був дуже вразливий і крихкий, до того ж щоразу, коли якась частина його тіла розбивалася, він запросто міг поранити інших дітей, з плоті й крові.

— Наприкінці він стає таким, як усі, — повідомив їй