Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

себе цю думку Моро, поглядаючи на обличчя інших водіїв, що, як і він, чекали, коли відновиться рух транспорту. — Про деякі речі краще не знати». Але оті люди його не зрозуміли б. А тому краще дати їм можливість жити спокійно, не турбувати їхнє існування історіями, що їх він і сам не міг би пояснити.

Віцеквесторові знадобилася майже година, щоб дістатися до місця призначення: до похмурої будівлі з бетону посеред інших, схожих на неї, мов дві краплі води, побудованих у той період, коли деякі квартали міста стали здобиччю спекулянтів-забудовників.

Він припаркував автівку в боковій вуличці. Чоловік у цивільному — з його людей, — що чекав на нього перед входом до будівлі, рушив назустріч, і Моро передав йому ключі від машини.

— Усі вже нагорі, — коротко повідомив той.

— Добре, — кивнув віцеквестор, ступаючи до входу.

У фоє він зайшов у неприбраний ліфт, натиснув кнопку одинадцятого поверху. Піднявся на потрібний поверх, відшукав потрібні двері, натиснув на дзвінок. Йому відчинив експерт у білому спецодязі.

— Як справи? — запитав Моро.

— Майже закінчили.

Віцеквестор увійшов. Повітря в кімнаті було тяжке, з відчутними запахами хімічних реактивів, що їх використовують судмедексперти, але переважав ядучий дух дешевого нікотину й застояного повітря, який ні з чим неможливо сплутати.

Квартира була невелика, світло тьмаве. З довгого вузького коридору відвідувач потрапляв до чотирьох окремих кімнат. Біля входу стояла тумба з дзеркалом, у другому кутку — вішалка, завалена верхнім одягом.

Моро рушив уперед, на мить зупиняючись на порозі кожної кімнати. Перша кімната виявилася кабінетом. Там він побачив шафу для книжок з важкими томами з анатомії та медицини й великий письмовий стіл, покритий газетними аркушами, на якому стояла незавершена модель трищоглового судна, а поряд — клей, пензлі, настільна телескопічна лампа.

Окрім того, уся кімната була заставлена моделями літаків, кораблів, потягів, розміщених на полицях і навіть на підлозі. Моро впізнав модель De Havilland Flamingo DH-95[13] часів Другої світової війни із символами Королівських повітряних сил, фінікійський військовий весловий корабель-бірему та один з перших в історії електричний локомотив.

На всіх моделях лежав товстий шар пилу, від чого кімната скидалася на цвинтар старого мотлоху. «Можливо, так воно й було: їхній творець, завершивши роботу, втрачав до них інтерес. Адже в нього не було нікого, кому він міг би показати свої творіння», — подумав Моро, поглянувши на заповнену недопалками попільничку. Тут час та самотність стали вірними спільниками, і за доказ цього союзу правили сигарети.

Слідчі експерти, озброївшись ультрафіолетовими лампами та фотографічними пристроями, уважно продивлялися весь отой мотлох. У Моро виникло враження, ніби він випадково став свідком трощі в мініатюрі.

На кухні двоє експертів випорожнювали й переписували вміст старого холодильника, якому, зважаючи на модель, було щонайменше років тридцять. Там теж панував безлад, ніби харчі туди звалювали абияк, рік за роком.

Третя — ванна кімната. Білий кахель, ванна з пожовклою емаллю, унітаз, поряд з яким лежала купа журналів і кілька рулонів туалетного паперу.

Над умивальником на поличці — лише балончик з пінкою для гоління та пластмасове лезо.

Моро й сам після невдалого першого шлюбу тепер холостякував. Однак подумав: це ж як треба було себе зневажати, щоб жити в такому запустінні?

— Астольфі був самітником і житло своє перетворив на справжній смітник.

То озвався комісар Креспі. Саме на нього було покладено обшук.

Віцеквестор повернувся до нього:

— Ви не залучили Веґу?

— Ні, синьйоре. Коли вона мене запитала, я відповів, що нічого важливого ми тут не знайшли. Натякнув їй, що Астольфі з’їхав з глузду й під впливом чергового психічного нападу, не маючи певної мети, прибрав предмет доказу з місця злочину.

— Гаразд, — задоволено кивнув Моро, хоча й не був упевнений, що Сандру Веґу таке пояснення задовольнить і в неї не виникне додаткових запитань. Вона була, як йому здавалася, надто спритною та розумною, щоб на цьому вгамуватися. Утім, можливо, така версія на деякий час її заспокоїть. — А що кажуть сусіди Астольфі?

— Деякі з них досі не знали, що він помер.

Похорон відбувся цього ранку, однак без присутніх. Як сумно, думав Моро, що нікому не було діла до смерті судмедексперта. Той чоловік створив навколо себе порожнечу. Він зробив це навмисне й підтримував роками відстань між собою та живим світом. Єдиними, з ким він вступав у контакт, були тіла померлих на столі патологоанатома. Його житло свідчить, що він долучився до їхньої мовчазної гвардії раніше, аніж того дня, коли наклав на себе руки.

— Він залишив заповіт? Кому відійде його власність?

— Ніякого заповіту й жодних родичів, — відповів Креспі. — Можете уявити собі такий рівень самотності?

Ні, такого Моро не міг собі уявити. Але з власного досвіду знав, що такі люди трапляються. Це вже не вперше йому доводиться стикатися з подібними випадками, з особами, що мали неймовірний дар невидимості. Їх помічали лише після їхньої смерті, коли сморід їхніх трупів доходив до житла сусідів. Та вже після прибирання тіл від них не залишалося нічого, можна було повертатися в забуття, ніби їх ніколи й не існувало.

Однак після Астольфі щось залишилося. Щось таке, через що його вже не забудуть.

— Хочете побачити решту? — запитав Креспі.

«Деякі речі знати небезпечно, — вкотре подумав Моро, — про деякі речі краще не знати». Але він належав до осіб, які не могли із цим погодитися.

— Авжеж, погляньмо.

Потрібна кімната була остання по коридору. Саме там вони це знайшли.

У кімнаті стояло односпальне ліжко, на якому спав Астольфі. Поряд на тумбочці з мармуровою поверхнею побачили механічний будильник, настільну лампу, склянку з водою та незмінну попільничку.

Ще там була шафа для одягу з темного дерева — на вигляд дуже важка, — крісло з потертого оксамиту й вішак для одягу. Люстра на три лампи, вікно з опущеними жалюзі.

Звичайна собі спальня.

— Я приїхав автівкою таємного спостереження, — сказав Моро. — Хочу, щоб усі знахідки непомітно перевезли до квестури. А тепер розповідайте все…

— Ми перевірили вміст усіх меблів, — пояснив Креспі. — Той божевільний нічого не викидав. Враження було таке, ніби ми день за днем колупалися в його марному існуванні. Він накопичував речі, але не мав спогадів. Найбільше мене вразило те, що ми не знайшли його дитячих світлин, світлин його батьків. Жодного листа від друзів, жодної листівки.

«Накопичував речі, але не