Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

class="p1">Розгорнута на тому самому гидотному малюнку, книжка продовжувала так само лежати між нами. Коли старий прошепотів слова «жи вона», почувся тихий плюскіт, і на пожовклому папері розгорнутого тому з’явилась якась пляма. Я подумав про дощ і про дірявий дах, але ж дощові краплі не бувають червоного кольору. На крамничці м’ясника анзикійських канібалів мальовничо поблискували маленькі червоні бризки, додаючи яскравості жахам зображення. Старий побачив їх і замовк, перш ніж вираз жаху на моєму лиці спонукав би його до цього; він швидко глипнув на стелю, у бік кімнати, яку залишив годиною раніше. Я простежив за його поглядом і спостеріг просто над нами на відшарованому тиньку старої стелі величезну нерівну пляму червоного багрянцю, яка, поки я на неї дивився, здавалося, побільшала. Я не закричав, ані поворухнувся, тільки ледве прикрив очі. Наступної миті небо розчахнула громовиця, чи багато громовиць, вдаривши у цей проклятий будинок найжахливіших таємниць і даруючи забуття, яке єдине врятувало мій розум.

Факти стосовно покiйного Артура Джермiна та його родини

I

Життя — страхітлива річ, а з-поза ширми того, що ми знаємо, іноді пробиваються демонічні іскри істини, здатні зробити його тисячократно страхітливішим. Наука, яка своїми неймовірними відкриттями і так нівечить наш розум, ймовірно, скоро взагалі знищить людську расу — якщо така ще існуватиме, — бо жодний розум простого смертного не зможе витримати увесь тягар неймовірних жахів, коли вони всі являться у цей світ. Якби ми знали, ким ми є насправді, то мали б зробити так, як зробив сер Артур Джермін, а він якось уночі облив себе гасом і підніс до одягу вогонь. Ніхто не зібрав його останків в урну і не відправив службу за упокій його душі, бо знайшли деякі документи і предмет у коробці, через які люди захотіли його забути. Ті, хто його знали, навіть не визнають, що такий колись існував.

Артур Джермін, побачивши, що за предмет лежав у коробці, яку йому надіслали з Африки, вийшов на торфовище і вчинив самоспалення. Саме через той предмет, а не через свою специфічну зовнішність він вирішив вкоротити собі віку. Багато хто не захотів би жити, якби мав зовнішність Артура Джерміна, але йому, поету і вченому, було байдуже. Жага до знань була у нього в крові, бо його прадід, баронет сер Роберт Джермін, був відомий антрополог, а прапрапрадід, сер Вейд Джермін — одним з найперших дослідників регіону Конґо, який залишив після себе різнобічні праці про його племена, тварин і гіпотетичну давню цивілізацію. Справді, інтелектуальний ентузіазм старого сера Вейда майже межував з манією, а коли вийшла друком його праця, Спостереження з деяких районів Африки, дивакуваті домисли про досягнення якоїсь доісторичної білої конґолезької цивілізації зробили його об’єктом насмішок. У 1765 році цього безстрашного дослідника помістили у Гантинґтонзьку божевільню.

Всі Джерміни були позначені божевіллям, і люди раділи, що їх не так і багато. Родовід не розгалужувався, а з Артуром і геть обірвався. Якби Артур мав сина, хтозна, що б він зробив після того, як побачив той предмет. Ніхто з Джермінів не був красенем — усім чогось бракувало, Артур же з усіх був найпотворніший, а на старих сімейних портретах у маєтку Джермінів були зображені їхні обличчя ще з часів задовго до сера Вейда. Вочевидь, це божевілля почалося саме із сера Вейда, чиї неймовірні історії про Африку у небагатьох його друзів викликали відчуття захвату на межі із жахом. Його колекція трофеїв і певних зразків була вельми промовистою, бо жодна нормальна людина не стала б збирати і зберігати подібне, про те ж саме свідчила воістину східна ізоляція, в якій він тримав свою дружину. Вона, за його словами, була донькою португальського торговця, якого він зустрів в Африці, і не сприймала англійського способу життя. Жінка, з народженим у Африці немовлям, супроводжувала його додому з другої і найдовшої з його мандрівок, а потім вирушила з ним у третю, з якої вже не повернулася. Ніхто й ніколи не бачив її зблизька, навіть слуги, бо вона мала надзвичайно злостивий норов. Упродовж нетривалого перебування у маєтку Джермінів вона займала віддалене крило, і лише її чоловік мав туди особистий доступ. Сер Вейд і справді як міг оберігав ізольованість своєї родини, бо коли він їхав до Африки, то нікому не дозволяв доглядати свого малолітнього сина, окрім потворної чорношкірої жінки з Ґвінеї. Повернувшись додому, вже після смерті пані Джермін, він почав сам опікуватися хлопцем.

Але саме балачки сера Вейда, особливо напідпитку, власне, й спричинилися до того, що друзі почали вважати його божевільним. У добу раціоналізму, на кшталт вісімнадцятого століття, з боку освіченої людини було вкрай немудро говорити про дикі видива й неймовірні картини, що поставали у світлі конґолезького місяця; про потріскані, порослі виноградною лозою велетенські стіни і колони забутого міста, а ще про вологі, безмовні кам’яні сходи, що вели углиб, у пітьму бездонних скарбниць і заплутаних катакомб. Особливо нерозважливо було розпатякувати про істот, що нібито населяли такі місця, про створіння, що походили частково з джунґлів і частково із нечестивого давнього міста, — фантастичних потвор, яких навіть Пліній[42] описував би зі скепсисом, істот, які почали з’являтися уже після набігу великих людиноподібних мавп на вмируще місто з його стінами і колонами, скарбницями і дивними різьбленнями. А коли сер Вейд повернувся зі своєї останньої подорожі, то говорив про такі речі просто, моторошно і відверто, зазвичай після третьої склянки у Лицарській Голові, теревенячи про те, що він знайшов у джунглях і як мешкав серед жахливих руїн, відомих тільки йому. І, нарешті, він почав розповідати про тамтешню живність такі речі, що його забрали до божевільні. Він ніби й не особливо переймався, коли його зачинили у заґратованій кімнаті Гантинґтона, бо його сприйняття дійсності уже серйозно порушилось. Ще з часів дитинства свого сина він усе більше не любив власного дому, аж доки, зрештою, не почало скидатися на те, що він його боїться. Його штаб-квартирою стала Лицарська Голова, а коли його помістили до божевільні, він висловив навіть якусь дивну подяку за свій, як він вважав, захист. Через три роки він помер.

Син Вейда Джерміна, Філіп, теж був надзвичайно своєрідною особою. Попри велику зовнішню схожість зі своїм батьком, він мав настільки грубі вигляд і вдачу, що його всі остерігалися. Хоч він і не успадкував божевілля, як дехто боявся, однак був безмежно тупим, і нерідко у нього траплялися напади непогамовної люті. Він був невеликий статурою, але вельми сильний і неймовірно спритний. Через дванадцять років після успадкування титулу він одружився з донькою свого лісника, який, казали, мав циганське коріння, але, перш ніж народився його син, пішов служити на флот простим матросом, чим довершив загальний осуд своїх вчинків, який, власне, і розпочався з мезальянсу. Після закінчення Американської війни ходили чутки, що він працює матросом в одного торговця біля берегів Африки, маючи добру репутацію завдяки своїй силі і вмінню лазити по канатах, але потім, зрештою, однієї ночі, коли корабель стояв на причалі біля конґолезьких берегів, він зник.

У синові Філіпа Джерміна вже звичні всім родинні дивацтва набули дивного і фатального вираження. Високий і на диво гарний, навіть попри