Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

— Радий вас здибати, паночку, нові обличчя тутка рідкість, то й мало кого здибаєш ту’, жиби потеленити і оддихнути. Гадаю, жи ти з Бостоуна, йо? Я там ниґда ни був, але нараз можу повісти, ош передо мноу городський — мали-смо в окрузі єдного пана учителя у вісімсят чвартому, айбо він нагло втік і ніхто про него бюльш не чув.

Тут старий ніби реготнув, а у відповідь на моє запитання про причини сміху лише промовчав. Здавалося, господар будинку перебував у надзвичайно доброму гуморі і не мав старечих дивацтв, які можна було припустити, судячи з умов його життя. Ще деякий час він просторікував з майже гарячковою доброзичливістю, аж раптом мені сяйнула думка розпитати його, звідки у нього взялися такі рідкісні книжки, як, наприклад, «Regnum Congo» Піфаґетти. Усе ще під враженням від цього видання, я все ніяк не наважувався заговорити про нього, але цікавість перемогла всі невиразні страхи, які опосіли мене ще з першого погляду на будинок. На моє щастя, запитання не здалось йому незручним, бо старий відповідав вільно і охоче.

— Мой тота африцька книжка? Кап’тан Ебенезер Гольт мені ї’ продав у шісят восьмім — а ’го потому на войні забили.

Щось при згадці імені Ебенезера Голта змусило мене придивитись до діда уважніше. Воно траплялося мені під час генеалогічних досліджень, але тільки в записах про дореволюційний період. Я подумав, чи не міг би господар допомогти мені з дослідженнями і трохи згодом вирішив запитати його про це. Старий відповів:

— Ебенезер довго був Салемським ґендлярем і у кождому порту скупляв всєкі фіґлі. Він надибав се в Льондоні, певно — знаєте, любив заходити у всякі крами. Я раз був у него дома, там на бескиді, ґендлював кіньми, аж зуздрів сю книжку. Полюбилиси ми картинки, то й він мені ї’ віддав за їкус дурничку. То дивна книжка — гезде, дайте леч окуляри вберу.

Старий порився у своєму лахмітті, видобувши з нього засмальцьовані і страшенно старі окуляри з маленькими восьмикутними скельцями і сталевими дужками. Відтак він взяв зі столу книжку і любовно погортав сторінки.

— Ебенезер ше міг троха вчитати тої лятіни — а я вже нє. Я просив був двух ци трьох учителів почитати мі трохи, ще Пассона Кларка, він ше потім ву ставі втопивси — а ви могли би-сте троха того вчитати?

Я відповів, що залюбки, і переклав йому один із перших абзаців. Якщо я й припускався помилок, він був недостатньо освіченим, щоб виправити мене, до того ж він по-дитячому захопився моєю правильною англійською. На той час товариство старого стало доволі обтяжливим, а проте я не бачив способу піти так, щоб його не образити. Мене потішав дитячий захват цього темного діда від книжки з малюнками, якої він не міг прочитати, та й взагалі, чи зміг би він прочитати бодай ті кілька книжок англійською, які прикрашали кімнату? Ця простодушність розвіяла мої сумніви, тож я з усмішкою продовжив слухати балаканину господаря:

— Дивуюси, як то картинки показуют, шо си думає тіло. Позерай хоть сю, на почитку. Видів-ис коли такі дерева, зе здоровецькими листями, єкі холітаютси тенди-сенди? А ті во люди — то ж не ніґри — тоті чисто єньчі. Скорше гіндуси, мислю си, аж би і були африцькі. А декотрі туйво схожі на малп, айбо впів малпи, а впів — люди, але я про таких ше-м ниґда не чув.

Тут він вказав на знамените творіння митця, яке можна описати, як зображення своєрідного дракона з крокодилячою головою.

— А теперка я ти покажу найліпшішу — туйво посередині.

Тут голос старого погрубшав, очі заблищали яскравіше, а його незграбні руки, хоч, здавалося, слухалися ще менше, ніж раніше, впорались із завданням. Книга розгорнулася немов за власним бажанням, так, ніби її часто розгортали саме на цьому місці, на гидотній дванадцятій ілюстрації, яка зображала крамничку м’ясника в анзикійських канібалів. Повернулося моє відчуття тривоги, хоч я й не давав цього взнаки. Особливо дивним було те, що художник зобразив африканців білими людьми. Кінцівки і чверті туш, що звисали зі стін крамнички, виглядали мерзотно, а м’ясник із сокирою геть зловісно. Але господар будинку, здається, насолоджувався малюнком, який, на відміну від нього, у мене викликав лише огиду.

— І шо ти про сесе думаєш — певне, ше-с ниґда таке не видів, йо? Як я то зуздрів, то повів Еду Гольту, що аж трясця пробира, як на сяке никаєш і крев стигне. Як я читав у Писанні про морд — як ті мадіанітяни, жи їх помордували — я сяке мислив си, леч там не було картинок. А туй всьо видко ся, їк через шкло — гадаю, жи то гріх, але ци ж ми всі не вродилися, а пак не жиємо в гріху? Той хлопак, жи го на кавалки потяли, мене як гранню попід шкіру пробирає, як на го дивлюси А я їднак дивлюси — видиш, де то масар ’му вбтяв ногу? Туй го голова на лавиці, коло неї єдна рука, а єнча вже виси на стіні масарні.

Старий продовжував бурмотіти у сильному збудженні, вираз його волохатого обличчя в окулярах тим часом став геть дивним, а голос стишився. Власні ж відчуття я навряд чи можу описати. Враз мене охопив увесь жах, який я невиразно відчував раніше, і мене огорнула нестерпна відраза до цієї старезної огидної істоти, яка сиділа біля мене. Його божевілля чи, принаймні, патологічне збочення не викликали жодного сумніву. Він уже майже шепотів, але цей шепіт здавався жахливішим за крик, і, слухаючи його, я тремтів.

— Як я вже повів, дивно, їк то картинки заставлєют ти думати. А знаєте то, паночку, та во єдна єкраз про мене. Їк я взєв роком ту книжку від Еба, то нерідко в ню никав, а тим бюльш гди вчув, жи Пессон Кларк по неділих йде на віхазку в тім здоровім париці. І раз я трохи пофіґлював роком — леч ни пужєйтиси, паночку — всьо, шо я потім зробив, то забив вівцю тий повіз ню на базар — овець лекше забивати, їк повзераєш на сяке.

Зараз старий говорив геть тихо, іноді настільки, що деякі слова годі було розібрати. Я дослухався до шуму дощу, до деренчання вікон з маленькими шибками і вловив відлуння грому, непритаманного цій порі року. Одного разу потужний спалах блискавиці і наступний гуркіт грому струснули будинок до самого підмурівку, але, здавалося, старий нічого й не помітив.

— Їк забив роком тут вівцю, то аж їк повеселішало ми — Тилько знаєте, я ще-м не вдовольнивси. Дивне то чути, як тебе обсідає спрага до чогось сякого — їк любите Всевишного, паночку, то не повідайте нікому, але Боженькою кленуси, жи так картінка збудила в мині голод до ричий, єких не годен був ані віростити, ані згендлювати — та вспокой си, ци шось не так? — Я ніц не зробив роком, лишень подумав, шо би си стало, якби на оден момент зробив — Таке кажут, ош мнясо твори крев і плоть, так гейби дає нове життє, то я цікавивси, ци зможе так людина жити доуше і доуше, якби їла то саме, жи вона…

І тут старий замовк. Його увірвав не мій переляк і не буря, що швидко наближалася і посеред люті якої я широко розплющив очі перед задимленою безлюдністю зчорнілих руїн. Його увірвала проста і водночас непересічна подія.