Читати книгу - "Це не моя справа"

— Мені ви цього й не кажіть — скажете судді. Мене ж цікавить лише адреса Сельми.

— Не хочу, щоби поліція щось винюхувала тут, — сказав він після паузи. — Я був би вам вельми вдячний, якби ви мовчали про це. Сельма мешкає поблизу Рассел-сквер — на Гемптон-стріт, З Б. Ну що ж, тепер, гадаю, ви нарешті заберетеся звідси. У мене ще купа справ, а я й так змарнував на вас забагато часу.

Я звівся на ноги.

— Чи немає у вас фото Сельми?

Хвилину він вивчав мене, а потім сказав:

— Я не колекціоную світлин заміжніх жінок. На добраніч!

— Дякую, — відповів я. — Від мене поліція нічого про вас не дізнається.

Я повернувся до дверей і трохи затримався.

— Я бачив у гаражі пречудову машину. Це ваша?

Він глянув на мене.

— Так, а що?

— Нічого. Ви щасливець, що маєте таку.

— На добраніч, — повторив він. — Я починаю розуміти, чому вам так прикрасили обличчя. І навіть починаю шкодувати, що ті хлопці не зробили свою роботу краще.

Я вишкіривсь і, пообіцявши навідатися ще, полишив його.

Розділ XVII

Із безладної балаканини Крістал я вже знав, що Джек Бредлі рідко коли приходить у клуб раніше десятої вечора.

Отож, прямуючи повз Шеферд-маркет, подумав: якщо завітаю до нього зараз, то, цілком вірогідно, застану його вдома. Хейз-мьюз була за кілька кроків від Берклі-сквер, тож я дістався туди дуже швидко.

Помешкання Бредлі розташовувалося над гаражем. Крізь кремові муслінові завіски пробивалося світло. Я волів би залізти просто у вікно, але це, на жаль, було неможливо, а тому я обрав єдиний можливий спосіб: смикнув за мотузочку дзвінка.

За кілька хвилин почув кроки. Двері відчинилися. Я не сподівався побачити Френкі, але й він не очікував уздріти мене.

— Привіт, мачо! — озвавсь я.

Він мигцем глянув на мене, в очах його мелькнув страх, і він уже відкрив рота, щоб закричати.

Я був готовий до цього, тому щосили вперіщив йому в підборіддя. Коли він падав, я підхопив його і дбайливо поклав на підлогу. Переступив через тіло, зачинив за собою двері, прислухався. Просто переді мною були сходи, які вели в житлові кімнати. Унизу стояла велика ваза з орхідеями. Я хмикнув. Сходи вкривав чудовий килимок з густим пухнастим ворсом, який приглушав кроки. Стіни пофарбовані в абрикосовий колір, балясини — зелені.

Чийсь голос гукнув:

— Френкі! Хто там?

Жіночий голос був дивовижно знайомий. Я закляк, нажаханий. Я знав цей голос — чув його багато разів перед тим, але навіть і тепер мені важко було повірити, що це голос Нетти.

Я швидко зробив крок уперед і побачив жіночі ноги в шовкових панчохах та поділ блакитної сукні нагорі сходів. Почув здавлений окрик, потому шовкові панчохи та край блакитної сукні зникли. Почулися поквапні кроки.

Я почав стрімко підніматися сходами і, не усвідомивши, що вони такі круті, перечепився. Вилаявшись, утримався на ногах і продовжив підйом уже обережно, обмацуючи кожну сходинку, поки нарешті дістався верхнього сходового маршу. Переді мною було троє дверей. Одні з них відчинилися: з них вийшов Джек Бредлі. На ньому був зелений халат, з-під якого виглядали крохмальний білий комірець і чорна краватка-метелик. В очах застигла холодна лють, рот перекошений.

Я зробив було крок назустріч, але, помітивши в його руках пістолет 38 калібру, зупинився.

— Ти ще заплатиш за це! — гаркнув він. — Як ти смієш сюди вдиратися?

Не дивлячись на нього, я прислухався. Десь із грюкотом зачинилися двері.

— Привіт, Бредлі! — приязно сказав я. — То хто твоя подруга?

— Я підстрелю тебе, щойно спробуєш викинути один зі своїх фокусів, — пообіцяв Бредлі. — Руки вгору! Я викликаю поліцію.

— Ні, ти цього не зробиш, — озвавсь я, — а також не вистрелиш. У тебе нема дозволу на володіння вогнепальною зброєю, і копам це не сподобається, — скоромовкою проговорив я, сподіваючись, що мій блеф спрацює, і рушив на Бредлі.

Бачив, що вираз його обличчя змінився. Тепер на ньому читалися сумніви. Цього мені виявилось достатньо. Я вибив зброю у нього з рук і копнув її зі сходів. Бредлі кинувся на мене, але я відсторонив його та ввійшов у кімнату, з якої той щойно вийшов.

У розкішно умебльованій кімнаті нікого не було. В ній ширяв аромат бузку. Отож, це таки була Нетта, подумав я, і знову мені стало якось не по собі. В кінці кімнати виднілися ще одні двері. Я підбіг до них і спробував відчинити. Вони не піддалися. Тоді я відійшов, розігнався і ногою поцілив у замок. Двері розчахнулися. По той бік із дерев’яних сходів на мене глянула темрява. Поки я отак стояв, почув, як завівся двигун у гаражі і звідти виїхала машина. Я повернувсь і побачив, як до мене скрадається Бредлі з кочергою в руках. Його лице було перекошене від люті, очі палали.

— Пам’ятаю, ти колись казав, що міцніший за Френкі, — промовив я. — Маєш нагоду продемонструвати це.

Я вихопив у нього з рук кочергу і пожбурив її в дальній кінець кімнати. Вона збила торшер, який, своєю чергою, зачепив столик із пляшками та склянками. Почувся оглушливий дзенькіт розбитого скла.

— Ти ще пошкодуєш про це, — рявкнув Бредлі, задкуючи.

— Отже, ти не такий уже й міцний, — вишкірився я. — Ти — той хлопець, котрий наказує іншим виконувати брудну роботу. Ну що ж, Бредлі, доведеться тобі дещо порухатися: тобі буде корисно трохи розім’ятися, щоби зігнати зайвий жир. Скидай це!

Я витягнув його з халата, добряче трусонув і швиргонув услід за кочергою.

Він важив не менше шістнадцяти стоунів[24], але переважно це було сало.

Я підійшов до місця, де він лежав, всівся на бильце крісла і приязно йому посміхнувся. Він навіть не робив спроб звестися на ноги й лише видивлявся на мене таким лютим поглядом, якому позаздрила б навіть змія.

— Ти впізнаєш мене, Бредлі? — поцікавився я. — Того хлопця, котрий лізе не в своє діло? Бо я боявся, що ти не признаєш моє обличчя після того, як твої бандити попрацювали наді мною.

— Не розумію, про що це ти варнякаєш! — рикнув він. — Забирайся звідси, або я викличу поліцію!

— Ти попереджав, що провчиш мене, еге ж? — провадив я далі, витягаючи сигарету