Читати книгу - "Це не моя справа"

— Заходьте!

Я штовхнув двері, потрапив у велику й розкішно обставлену кімнату — та застиг на порозі, мов укопаний. На підлозі лежав чудовий китайський килим, з-під якого виглядав бездоганно відполірований паркет. Біля вікна стояв масивний стіл, зручні манливі крісла стояли уздовж стін. Штори та кольорова гама кімнати — загалом яскраві та сучасні. Контраст із похмурістю брудного гаража разючий.

Біля широкого цегляного каміна, спиною до нього, стояв чоловік із сигарою в товстих пальцях. На камінній поличці, на відстані витягнутої руки, виднілася склянка з бренді. На вигляд чоловікові можна було дати років тридцять п’ять, і був він смаглявий, кремезний та дужий. Він чимось скидався на іноземця і, очевидно, був євреєм. Чорне волосся із проділом посередині спадало м’якими хвилями. Чорні, мов терен, очі, колір обличчя землистий, виглядав він солідно — випещений, владний і, схоже, заможний; впевнений у собі та своїх грошах.

Він глянув на мене без особливого ентузіазму і кивнув.

— Добрий вечір, — сказав він. — Щось не пригадую вашого імені. Здається, ви маєте якийсь стосунок до клубу «Блакить» — я не помилився?

— Я — Стів Гармас із нью-йоркської газети «Кларіон». Радий познайомитися з вами, містере Френч.

Він ледь помітно звів брови, але руку мені простягнув і кивнув головою на крісло.

— Прошу сідати. Пригощайтесь сигарою, — припросив він. — Та й бренді далеко не з гірших. — Він зневажливо хмикнув і додав: — Я плачу за нього аж вісім фунтів за пляшку, тож воно просто не може бути поганим.

Я сказав, що випити не відмовлюся, однак віддам перевагу сигаретам. Поки він наливав мені бренді, я пильно вивчав його. Згадав опис Крістал чоловіка з чорно-жовтого «бентлі». Той досить добре підходив Френчу. Найвірогідніше, що саме він, а не Джуліус Коул, є власником авто. Я не міг собі уявити, щоб Нетта зустрічалася з Коулом, а такий чоловік, як Френч, цілком міг її привабити.

— Гарна у вас тут кімнатка, — зауважив я, беручи з його рук склянку з бренді. — Яка несподіванка побачити отаке після похмурого гаража.

Він посміхнувся й кивнув.

— Люблю комфорт, містере Гармас! Я напружено працюю і проводжу багато часу в цій кімнаті. То чому б не оточити себе красивими речами?

Я охоче погодився, розмірковуючи, викласти йому все напрямки, без зайвої балаканини, чи провести артпідготовку.

— Ваші синці занадто промовисті, щоб не звернути на них уваги, — провадив він далі, дивлячись на мене з дружньою цікавістю. — Коли у хлопця підбите око, то я нічого не питаю — можливо, його дівчина трохи погарячкувала; але коли підбиті обидва ока, а обличчя нагадує веселку, то я відчуваю, що неввічливо не висловити співчуття.

Я розреготався.

— Це дуже мило з вашого боку, — зронив я, — і можете буди певні: ви не один такий. Добрий репортер, містере Френч, мусить бути допитливий. Він не може дозволити собі не пхати носа в чужі справи. Трьом кремезним джентльменам не сподобалися мої методи. Вони напружили м’язи і спробували підправити мені лице — і то з неабияким успіхом, як ви вже зауважили.

Він знову звів брови і стиснув губи.

— Зрозуміло. Боюся, я теж розлютився б, якби почали пхати носа в мої справи.

Я кивнув.

— Я також неабияк розгніваний, але прийшов сюди не для того, щоб обговорювати своє обличчя. Прийшов, бо гадав, що ви зможете мені допомогти.

Він втомлено кивнув і подивився на мене вичікувально.

— Гадаю, ви знаєте Сельму Джейкобі, — я вирішив грати відкрито.

Він поставив склянку на камінну поличку і нахмурився:

— Нічого не вдієш, мій любий друже, але я не веду розмов із газетярами про місіс Джейкобі. Якщо це все, по що ви прийшли, тоді мушу з вами попрощатися.

— Я говорю з вами зараз не як репортер. Мою газету не цікавить історія з Джейкобі. Я звертаюсь до вас як друг Нетти Скотт.

Він задумливо втупився у кінчик своєї сигари і відступив до вікна.

— Ви знали Нетту Скотт? — перепитав він і помовчав.

Я також мовчав, не знаючи, чи слід мені спитати, хто власник «бентлі». Вирішив, що не слід.

— А що спільного у Нетти з місіс Джейкобі? — після паузи запитав він.

— Не знаю, — відповів я, витягуючи ноги. — Але підозрюю, що зв’язок якийсь є. Гадаю, Нетта була знайома з Джорджем Джейкобі, й хочу впевнитися в цьому. Можливо, Сельма могла б це прояснити.

— А навіщо вам це знати? — запитав він, усе ще дивлячись у вікно.

— Можливо, це пояснить, чому вона покінчила життя самогубством, — сказав я. — Ви ж знаєте про це?

— Так, — підтвердив він і стенув плечима, начебто ця розмова йому не подобалася. — Але чому вас так зацікавило Неттине самогубство?

— Я не вірю в усі ці байки. Я ж казав вам, що дуже допитливий. Нетта була не та дівчина, котра здатна вчинити самогубство. Я ставлю собі питання — чи не криється за цим щось іще?

Він глянув на мене через плече, почав уже якусь фразу, але затнувся.

Запала довга пауза, потому він мовив:

— Я не бачив місіс Джейкобі два чи три місяці — відколи вона вийшла заміж.

— Не знаєте, де вона мешкає?

— Її там більше нема, — пояснив він. — Квартира стоїть зачинена.

— То де це?

Він обернувся до мене.

— Яке це тепер має значення? Її там нема, кажу ж вам!

— Можливо, вона ще повернеться. Ну що ж, повідомлю вам таке. Поліція шукає вас. Принаймні вона шукає кремезного чоловіка на ім’я Пітер, котрий був знайомий із Неттою. Я не зацікавлений у тому, щоб допомогти поліції, але вони неодмінно скористаються нагодою побалакати з вами, і запевняю вас, будуть вони далеко не такі ввічливі, як я. Мені потрібна адреса Сельми Джейкобі. Тож ви дасте її або мені, або доведеться повідомити поліції. Мені все одно, як це станеться, а ви вже вирішуйте самі.

Він задумливо пожував недопалок своєї сигари — ознака того, що приховує якісь таємниці.

— А що змушує вас думати, що поліція шукає мене? — холодно запитав він.

Я оповів йому про Анну Скотт і про те, що казала місіс Брембі.

— Ніколи не чув про Анну Скотт, — буркнув він. — І навіть не знав, що у