Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

— Так, я розумію, пане пасторе, і час напружений, і люди різні. Але ж церква повинна впливати на свою паству, стежим й виявляти інакодумних. Більшовики — вороги церкви. Ви самі добре знаєте. Пан Курінний розповідав мені, що вони забороняли вам молитися. А німецьке командування, — він широко розставив руки, — нічим не обмежує вас, будь ласка, моліться собі, скільки хочете.

— Вірно, пане коменданте, — кивнув Яворовський, — люди моляться, ніхто не забороняє.

Начальник поліції Василь Курінний, що досі не встрявав у розмову, а тільки сидів і щось занотовував, сказав багатозначно:

— Молитися моляться, та тільки кому, чиєму богові? Ходять чутки, отець Миколай, що після служби в церкві по місту розносяться брехні московської радіостанції.

Яворовський, котрий сидів напроти коменданта, враз повернув голову до начальника поліції й кинув ущипливо:

— То чи не вважає, бува, начальник поліції священика Приморської церкви за агента Москви?

— Пробачте, отче, я цього не сказав. — Курінний підвівся з крісла. — 3 агентом Москви була б зовсім інша розмова. Я хочу тільки нагадати, щоб отець Миколай не забував про пильність. Зважайте, отче, що ми з вами є спільниками вельмишановного пана оберштурмбанфюрера, який піклується про нас, підтримує в місті належний порядок. І я, і ви однаково працюємо на користь великої Німеччини й вільної України…

Комендант з серйозним виразом обличчя схвально закивав головою. Він розумів Курінного вже без перекладача й не зводив погляду з Яворовського, стежив за його реакцією на зауваження начальника поліції.

Слава богу, зітхнув Яворовський полегшено, його ще не підозрюють. І коли Василь Курінний закінчив своє напуття, священик іронічно зауважив:

— Дякую за настанову, пане начальнику поліції. Я богослов і ніколи не зміню, як дехто, сану духовного, — кинув на Курінного докірливо. Але той поводив себе так, ніби йдеться не про нього, — Я молюся богу, аби Всевишній милостивий полегшив страждання моєї пастви. Й робитиму це за будь-якої влади. А якщо за ці мої зусилля загрожуватиме, як ви кажете, шибениця, то що ж, я, панове, безбоязно піду на смерть. — Скинувши догори скорботними вологими очима, він перехрестився тричі з такою фанатичною старанністю, що співрозмовники не могли не повірити в його щирість.

Прощаючись з панотцем, комендант ввічливо потиснув йому руку, просив пастора заходити, бути другом, допомагати боротися проти ворогів церкви — більшовиків.

Та у янгольському голосі коменданта відчувалася чортова думка, і це не ввело в оману Яворовського. Прощаючись, він вдячно поклонився і зауважив:

— Вірно кажуть: дерево оцінюй не тоді, коли квітує, а коли плоди зріють. То ж помолимось за плідність боротьби нашої, за нашу єдність, бо хто не з нами, той проти нас.

Комендант театрально заблимав булькатими очима.

— О, пане пасторе, то ви справжній філософ! Я дуже радий, що ми знайшли спільну мову. Моліться за перемогу. Ауф відерзейн! — вигукнув задоволено.

Начальник поліції промовчав. Це занепокоїло священика. А що, подумав, коли Курінний пильнує за ним, знає щось про його «богослужіння»?

Отець Миколай глянув на поліцая і злегка похитав головою. «Ех ти, — говорив його погляд, — а ще в друзі набивався». І вийшов з кабінету.

Бесіда з панотцем нічого не дала комендантові. Начальник поліції розумів це, і в ньому ще більше закипала лють. Адже він ручався за священика перед оберштурмбанфюрером як за свого кращого друга. А виходить, помилився. Та чи не забагато вже тих помилок? Саме це бентежить його. Ледве втримався після вибуху в театрі, а як підтвердиться, що крамола справді виходить з храму божого, ніякого порятунку не буде.

Візит до коменданта викликав у священика Яворовського неспокій. Його ніби ні в чому й не звинувачували, а все ж тривога переслідує, бентежить душу. Він твердо знав, що тепер і поліція, і служба безпеки будуть пильніше стежити за тим, що діється в церкві. Тож і самому треба пильнувати…

У роздумах Яворовський дійшов додому. Він мешкав у попівському будинку, що ховається в садочку за церковною кам’яною стіною. Досі гадав, що висока огорожа церкви надійно охороняє його від стороннього ока й що нікому немає діла до того, хто там і як молиться. А сьогоднішня розмова з комендантом і начальником поліції внесла ясність: він повинен звітувати перед ними за роботу церкви, доносити на тих, хто мислить не так, як вони, має стати донощиком. Він аж здригнувся від думки про такий злочин.

Степан Василенко (за новим паспортом — Мирон Михайлюк) підмітав подвір’я біля самої брами. На ньому довга — до самих колін — полотняна сорочка, підперезана стареньким пояском з китицями, що звисали на правому боці; такі ж полотняні, з латками на колінах, штани; стоптані черевики; старенька, витерта свитка; посивіле волосся на голові й борода розвівалися від подиху вітерця. Повільно орудуючи мітлою, він згортав чистий сніжок, що випав за ніч, і раз у раз поглядав на браму, чи не йде Яворовський. З голови не сходила думка: а що коли затримають? Тоді і йому не можна залишатися тут жодної години.

На брамі цокнула клямка. Сторож підвів голову, кинувся назустріч священикові. Яворовський без слів перехрестив «раба божого», не хвилюйся, мовляв, поки що спокійно. І. розпорядився:

— Дзвонити до вечерні не треба — служби не буде. А коли хто спитає, скажіть: «Священник нездужає», — пошепки додав: — Новини з Москви добрі, наші наступають широким фронтом… Будьте обережні, Степане Івановичу. До мене не приходьте, поки сам не покличу.

— Слухаю, отче, — моргнув сторож і пошкутильгав, тримаючи мітлу наперевіс.

Увечері Василенко — Михайлюк довго затримався у священика: обмірковували, як їм бути далі. Радянська Армія наступає, фашисти шаленіють, у кожній людині, що йде до міста чи виходить з нього, підозрюють партизана або підпільника, арештовують і поповнюють ними концтабори, щодня когось розстрілюють. Треба, щоб люди знали правду. Але як, яким чином? У церкві розповідати, як було досі, небезпечно. Церква