Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Степан Іванович пізно повернувся до своєї сторожки й довго крутився на тоненькому матраці з соломи, що лежав на старому широкому ослоні, щільно заселеному блощицями. Розповідь Миколи Яворовського так збентежила його, що не міг і очей зімкнути. Перевертався з боку на бік аж до перших півнів; потім встав, узув черевики на босу ногу, накинув на плечі сірячину й переступив поріг.

Надворі тихо й темно: небо оповите хмарами й здавалося, наче все довкола під якимось чорним наметом. Постояв з хвилину біля порога і, обережно ступаючи в темряві, почвалав до кущів бузини. Нараз зупинився, став прислухатись: в нічну тишу впліталося якесь далеке гудіння. Воно посилювалось, наближалося зі сходу.

Степан Іванович здогадувався — радянські літаки. Давно їх тут не було чути. Коли вони наблизились до самого міста, то пучки променів кількох прожекторів стали сходитися на них перехресним сяйвом.

Задзявкали зенітні гармати. Могутній шум моторів проносився вже над самим містом; Василенко не зводить погляду з літака, взятого в лещата двома струменями прожекторів, вболіває за долю екіпажа того бомбардувальника, бо навколо нього раз у раз спалахують вибухи зенітних снарядів. Захопившись тим видовищем у нічному небі, Василенко не звернув уваги навіть на те, що зовсім близько вибухнуло кілька бомб. І раптом щось спалахнуло так яскраво, що освітило все місто.

Степан Іванович миттю опинився біля церкви. Перед ним розкрилася картина величної заграви: у морському порту палало нафтоналивне судно, яке лише вчора зранку прибуло до Приморська з Румунії.

Василенкові кортіло розбудити священика, щоб і той повтішався. Яворовський уже був на ногах. Він радів з того, що в пожежі, яка спалахнула щойно на ворожій нафтобазі, є часточка і його участі. Адже сигнали, що до Приморська прибув танкер з пальним, полинули на Велику землю із храма божого, й передала ті сигнали його «служниця» Ольга Марчук. І хоч передає вона тільки те, що їй доручає людина, з якою Яворовський бачився лише один раз, але ж і рація і служниця та опинилися тут за його доброю згодою.

Дивно, як все цс несподівано вийшло. Після вечерні, — то було з місяць тому, — коли він, Яворовський, прямував до свого будиночка, йому враз перегородив стежку незнайомий чоловік. Тримаючи капелюха в лівій руці, сивоголовий вклонився й півголосом сказав:

— Вибачте, батюшка, чи не змогли б ви приділити парафіянину своєму кілька хвилин уваги? Справа надто важлива і негайна.

Вже смеркало. Яворовський відчув якусь таємничість в голосі «парафіянина», озирнувся довкола й також пониженим голосом зауважив:

— То ходімте, може, до хати, коли так важливо?

— Буду вам дуже вдячний, — поклонився гість.

Вони сиділи в кімнаті при свічці, — вікна були зашторені.

— Я вас слухаю, — почав священик, уважно дивлячись на загадкового парафіянина. «Десь ніби бачився з ним. Може, в церкві?»

А «парафіянин», окинувши поглядом кімнату, ввічливо попередив:

— Передусім, дорогий Миколо Нестеровичу, я прошу, аби розмова наша зосталась тільки між нами.

— Гаразд, — кивнув священик. — Церква вміє берегти тайну. Але хотілося б знати, з ким маю честь говорити?

«Парафіянин» багатозначно посміхнувся.

— Ім’я моє Тарас. Але воно, Миколо Нестеровичу, ні про що вам не говорить. Найголовніше те, що ми з вами однодумці, ворог у нас один і той же. Кажу так впевнено, бо знаю вже вас: тільки-но оце був на вечерні, слухав вашу проповідь й звернув увагу на те, як парафіяни пошепки передавали один одному зведення Рад-інформбюро. — Яворовський занепокоєно поглянув на Тараса, а той спокійно вів далі: — Кажу щиро: я захоплений вашою сміливістю, але й боюся також, що ваші дії надто ризиковані, прямолінійні, ви нехтуєте навіть елементарною конспірацією. Двері до церкви відкриті ж будь для кого. Прошу зважати на це…

Яворовський слухав мовчки. «Парафіянин», який назвався Тарасом, зауважив вибачливо:

— Прошу не ображатися, Миколо Нестеровичу. Це настанова більш досвідченого.

Яворовський вдячно кивнув головою. А Тарас вів далі:

— Є, Миколо Нестеровичу, ще й таке прохання до вас, і прошу я не тільки від себе. По-перше, аби ви знайшли в храмі божому місце для радіопередавача. По-друге, аби ви негайно найняли собі служницю…

— Для чого? — вражено підняв голову священик. — Мені не потрібно ніякої служниці.

В очах «парафіянина» сяйнула приязна посмішка.

— Хай це вас не турбує, Миколо Нестеровичу, служницею буде лише за легендою, тобто формально, а працюватиме радисткою, — пояснив гість. — Ворожі пеленгатори засікли нашу рацію. Тож необхідно якнайшвидше змінити місцезнаходження радіопередавача, щоб завтра вже встановити зв’язок з Великою землею.

«Парафіянин» запитливо дивився на священика. А той на хвильку замислився: хто ж таки він є, цей загадковий Тарас? Та раз він знає про церковну службу, то… й, поглянувши у відкриті, розумні очі вечірнього гостя, Яворовський без вагання сказав:

— Добре!

Все це зринуло в пам’яті священика, коли побачив в темряві ночі буяння вогню. І він тішився тим, що повірив тоді в чесноту людини на ім’я Тарас.

Літаки зробили розворот десь далеко за містом, а коли поверталися назад, — пожежа була маяком, і вони влучно скинули на причали порту і залізничну станцію ще кілька важких бомб.

Аж до світанку бурхала в порту пожежа: дощенту згоріло судно з пальним, пішла на дно самохідна баржа з військовим вантажем, зруйновано причали.

Наліт влучний, окупанти не чекали па нього — над містом висіла темна хмара. А червонозорі саме тепер і з’явилися.

Усе місто говорило про нічний візит радянських бомбардувальників. Мовляв, і темінь не завадила, пробомбували так, неначе хто наводив їх на ціль.

Минуло ще два тижні, а священик усе «хворів», і тому в церкві не дзвонили. Аж на початку лютого сорок третього