Читати книгу - "Опанувати Елементи, NikaLerina"

Ми повернулися до будинку, але тренування на цьому не завершилися. Топаз, не гаючи часу, вирішив випробувати якусь нову силу — таку, що потребувала цілковитої концентрації. Тож зараз ми вдвох неспішно прогулювалися садом, прямуючи до місця, де він мав усе показати. Вже сутеніло: доріжки ледь підсвічувалися м’яким світлом ліхтариків, а на безхмарному небі почали з’являтися перші зорі.

— Ось ми й прийшли. Сідай, — спокійно сказав Топаз, зупинившись біля дерев’яної альтанки, прикрашеної ліхтариками та квітами.

Я зупинилася, здивовано зітхнувши:

— Що? Це точно тренування?

У моїх думках зовсім не вкладалося, що ми прийшли саме сюди — де накритий стіл на двох, з білосніжною скатертиною та запаленими свічками. І все це виглядало аж надто... романтично.

— Я збрехав, пробач. — Топаз усміхнувся, в його погляді й сліду не було ні провини, ні суму. — Тобі треба відволіктися.

— Ні, мені потрібно тренуватися!

— Не сьогодні. Ти й так уже достатньо зробила, — пояснив він, відсуваючи стілець, аби я могла сісти.

Я зітхнула й похитала головою: ну, якщо ми вже тут, то чому б не скористатися можливістю трохи перепочити. Сіла за стіл і одразу ж відчула, як мене огортає приємне тепло вечора, тож я швидко загорнулася в плед, який лежав тут, завжди мерзну.

— Якщо я не буду старатися більше, то...

— То ти себе виснажиш! — випалив він різкіше, ніж, певно, планував. — Вибач. Але ти надто цінна для нас, щоб загнати себе від утоми в забуття. Прошу, бережи себе.

Його слова миттєво спалахнули у свідомості, і я відчула, як обличчя заливає гаряча хвиля. Червонію — без сумніву. Та водночас у грудях розквітає приємне тепло від цієї турботи.

— Це тобі! —  перехилився через стіл і простягнув мені жовту троянду.

Я здивовано розкрила долоні, приймаючи квітку. Де він її взяв? Невже прихопив із собою заздалегідь? Як не помітила?

— Оу... кхм... дякую, — мовила я, розгублено усміхнувшись.

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного, не промовляючи ані слова. Я обережно провела пальцями по м’яких пелюстках троянди. І що це все означає?

— Я ж обіцяв тобі побачення — підморгнув Топаз, спираючись на стіл.

— Я думала, ти несерйозно.

Та він лише усміхнувся й потиснув плечима, неначе казав: “А ти здогадайся сама, що я там мав на увазі”.

— Тож... Хлопці знають про оцю твою... ем, ідею? — спробувала зберегти невимушеність, хоча щоки знову заливало рум’янцем.

Топаз лише загадково посміхнувся, не промовивши й слова. Він плавним рухом підніс келих до губ і зробив невеличкий ковток вина, його очі залишалися прикутими до мене. Мабуть, він чудово бачив мою розгубленість, але, здавалося, насолоджувався тим, що тримає мене в напрузі.

— Смачне, радив би скуштувати, — мовив він нарешті, відставляючи келих.

Я розуміюче прикусила губу: це означало, що жодних подробиць про те, чи знають вони стосовно “побачення”, сьогодні я не почую. Подумки я усміхнулася: мабуть, Топаз просто вирішив обійтися без зайвих свідків і порад, а головне — без їхніх насмішок чи косих поглядів.

Зробила невеличкий ковток вина, відчуваючи, як приємне тепло розливається всередині. Топаз тим часом легенько торкнувся моєї долоні на столі, провівши великим пальцем по її тильному боці. Від цього дотику я відчула, як усе моє тіло пронизала легка хвиля: суміш хвилювання, довіри й передчуття чогось неймовірного.

— Ти дивовижна, Катіоно, — тихо сказав він. — Можеш бути суворою й зібраною, але я бачу, як ти змінюєшся. Як ти викладаєшся задля того, щоб врятувати наш світ. Ми вдячні... я вдячний, що ти знайшла в собі мужніть йти до кінця.

Мене огорнула тепла хвиля, коли я слухала ці слова. Здавалося, що вони торкалися самої душі, наповнюючи її сяйвом — таким як його погляд.

Топаз сидів навпроти, й я помічала кожну зміну в його виразі обличчя: як легко він всміхався краєчками губ, як поволі зітхав, дивлячись на мене, та як ніжно торкався поглядом троянди, яку сам і подарував.

— Не знаю, чи гідна я всіх цих слів... — озвалася я стиха, опускаючи очі долу. — У моєму житті зараз стільки всього...

Я відчула, як його рука лагідно накрила мою, заспокоюючи тривогу.

— Ти гідна цього й навіть більше, — проказав він, ледь нахиляючись уперед. — Глянь навколо: ніч, зорі, тихий сад та вечеря... І цього достатньо, аби зрозуміти: ми не просто герої, що борються зі злом, а ще й живі істоти, яким потрібен відпочинок.

— Знаєш, якщо чесно, у дитинстві начитавшись книжок, я часто мріяла, що отримаю якусь важливу місію, — зітхнула я, припавши спиною до м’якої спинки стільця. — Але навіть у найсміливіших фантазіях не уявляла, що це буде настільки складно... і настільки прекрасно водночас. У фільмах все так легко, невимушено. Герої завжди все вміють та якось все саме виходить.

— Ти мусиш розвивати силу заради великої цілі дійсно, — кивнув Топаз. — Та нічого не буває просто так. Чим вищий підйом, тим сильніше зусилля. І все ж я хочу, щоб ти пам’ятала: навіть коли важко, ти не сама. І більше ніколи не будеш, адже Елементи будуть тебе захищати у всіх світах, не важливо як далеко ти опинишся.