Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Закувала птиця-зозулиця,
Розбрелись по селах вечорниці.
Розбрелись по селах вечорниці,
Закувала птиця-зозулиця.
Закувала та й збудила пізно.
Віє вітер ген по степу грізно.
Ой хто в гаю, хто в гаю, озвися,
Ти жива чи ти мені лиш снишся?
Ти жива чи маришся між ночі?
Чий то бродить стан нагий дівочий?
І коли народ дійшов до слів:
Бо з могили встала он кохана, —
Ми вперше натрапили на роздоріжжя.
Піднялася жвава суперечка, куди ж його їхати.
Я не встрявав туди і лиш поглядав по сторонах.
Один із шляхів, той, що вліво, був широкий, чистий, далі в поле. А другий — вузький, зарослий, і в калюжах, заболочений.
Люди намірялись їхати першим.
А я раптом краєм ока вгледів, як через той перший шлях у сутінках ночі щось наче перебігло.
Щось таке наче мале й…
Волохате чи що.
Може, звір який.
А мо’…
В чортів же я не вірив.
— Ні, — підняв я правицю. — Ні, шановні, послухайте бувалого вояку. Їдьмо правіше. Хто поїде вліво, покладе буйну голову.
— Що ти брешеш! — сердито гримнув той самий бондар Матвій. — Вліво широкий шлях, а вправо — вірна загибель!
— Як хочете! — мовив я, відв’язуючи коня від підводи. — Я їду в гущу боліт. Хто зі мною?
Зі мною поїхали майже всі, лише Матвій із жінкою і ті, кого ми стріли шляхом, повернули вліво.
Десь опівночі до місця нашої стоянки в гайку прискакав вершник — один із тих. Він повів, що на підводи напали і перебили всіх до одного, йому лише вдалося втекти. Невідомо, хто то був, ті нападники — татари, козаки Дорошенка чи Самойловича.
Чи то перекинулись в людей схожі на тих, що перебігали шлях увечері.
Хтозна.
Ранком ми знову вирушили в путь і втрапили в зовсім заболочені місцини.
Я відрахував першу добу.
Одна підвода врешті втопилась у болоті, ми з півдня її витягували.
Марно.
Мірошник Семен та його дружина Мотрона дуже лаялись на мене, а я не вельми вже на те й зважав. Мене більше непокоїло швидке спадання сутінок.
Я призначив вартових на ніч і сам ніц не спав.
Люди воліли мінятись по півночі, бо дуже стомились.
Я погодився.
І це була перша моя помилка.
Тих, хто заступали вартувати після полуночі, вже не можна було збудити — вони всі повмирали.
Так як від удушення зі слідами довгих кігтів на шиях, але ж їх нібито ніхто й не душив. Я сам ходив між сплячих і бачив, як ті мирно дрімали. Хоча дивний шурхіт у хащах мене трохи насторожував, але я не звернув на те уваги. А при тому шурхотові сама ніч була глупа і темна — без єдиного звуку, ні сичів, ні жаб у болотах чути не було.
А зорі сяяли угорі холодним мертвецьким світлом — наче чатували на нас з вишини.
Померло загалом п’ять чоловік.
Я велів більше вночі не спати.
— Спати будемо вдень, поперемінно. Руху припиняти не можна, це може бути ще більш небезпечним.
— А вартові? — спитала мене заплакана Мотрона. Її Семен вмер сеї ночі.
— Вартові не поможуть! — сухо мовив я.
— Але чому? — у розпачі терзала мене за плече бідна жіночка.
— Я не знаю, люди! — крутнув я головою. — Просто ця нечисть. Ці демони. Я так думаю, що вони існують тільки в наших снах. Шерстисті, — додав я нащось, і дівчинка-підліток задрижала.
А я згадав — те, що перебігло дорогу, наче також було в шерсті.
І з кігтями.
Чи то, мо’, безсонна ніч далась взнаки.
У будь-якому випадку до ночі наче всі повисипались.
На ночівлю стали в рідких хащах коло якоїсь заболоченої річечки.
Люди попросили запалити вогнище, і я дозволив; була якраз полуніч (найнебезпечніший час), та й навряд чи в цю глушину добралися б розбійники або слуги наших шановних гетьманів.
Або татари.
Я дозволив, і це була друга моя помилка.
Я постійно обходив наш табір, і вже через годину після полуночі зрозумів, що мерці, лишені нами позаду, задушені попередньої ночі — всі вони йдуть за нами назирці і не відстають.
Я помітив їх звіддалік і, нічого не кажучи своїм, щоб не лякати тим, рушив назустріч мерцям.
Оголив шаблю — це на них не подіяло.
Вони пробирались хащами, страшні, бліді, обліплені реп’яхами і болотним багном.
Вони виставляли вперед свої прямі тонкі руки зі скрюченими пальцями.
Ніц не виділи, погляд їхній був бездумний.
Вони й самі були бездумні, я так зрозумів, вони лише хотіли чогось і йшли за ним.
Чого?
Чужої крові?
Живої людської крівці?
Та ні — на упирів вони не були схожі — їхні рухи здавались незграбними, в інших умовах, може, навіть і кумедними. Суглоби не згинались так, як треба, мертві тіла не тримали рівноваги.
Мерці стали прямувати до мене.
Мені стало цікаво: це що ж, виходить, я на них так дію?
Я став кружляти хащами.
Вони за мною.
Можна було б просто дочекатись світу або ж завести їх гуртом у багно, в оту річечку, але я згадав по торбу за спиною.
Речі Наталки?
То це вони їх так приваблюють? — подумав я.
А може, меч?
У чорному згортку був меч, вурдалачий меч, яких я немало бачив під час Конотопської битви.
Я зняв меч зі спини і направив лезо на мерців.
Ті спинились.
— ЛиньтЕ К СобІ В ГріБ! — глухо проговорив я несподівано для самого себе.
І мерці попадали та й зникли, як один, у болотистому ґрунті.
Розчинилисьу ньому.
Я одразу сховав меч і з тяжкими роздумами надійшов до вогнища.
Там мене чекали жіночі сльози і причитання, чоловіча лайка.
Троє людей задрімало і вмерло від удушення.
Стрімко надходив ранок.
Ми зібрались у дорогу ще перед світом і забрели в ще більші нетрі. Я так і не розказав супутникам про бачених мерців. І це була моя третя помилка.
Ми стріли передбаченого мною дячка перед вечором, коли забрели в такі хащі, з яких уже не знали, як вибратись. Дячок був як дячок, ніхто, крім мене, не поглядав на нього з підозрою. Всі вельми зраділи тому дячкові.
Окрім мене, звичайно.
А повів він нас спочатку тим не менш моєю дорогою — далі в хащі.
І лише коли стала ніч, дяк почав вихилятися.
Було се так.
Почули ми
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.