Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ви, пане, хто? — не зрозумів був я. — Звідки тут?
— Як звідки? — здивувався пан. — Це ти тут, козаче, звідки, а я тут хазяїн. Я польовик.
— Хто? — недовірливо витягнув я.
— Та… махнув рукою пан і заговорив півшепотом. — Знаю, куди їдеш, знаю. І небезпеки там тебе жде аж три. А я… Ти слухай, не перебивай, — огризнувся пан, коли вгледів якусь мою байдужість, хоч я перебивати й не збирався. — Так от. Я тобі у винагороду за твої співи повім. Поїдеш перед самим Ніжином на північ до хуторів, і там будуть болота. Ти людей там стрінеш і з ними підеш. Іди в саму гущу боліт і людей за собою веди. Дехто іти туди відмовиться і піде в інший бік — там він і згибне. А ти іди в самі болота. Оминай вогники віддалених сіл уночі, бо то загибель. То селення покинуті, і там відьми з купальницями веснянок співають, літо прикликають, зайдеш у таке село — не вийдеш більш. От. А в болотах ночами не спи. Три доби тобі потрібно буде, щоб болота пройти — три доби не спи. Як хочеш, але видержи. Як виїдеш з боліт, тоді хоч і серед битого шляху простягнися, а в болотах, у хащах болотяних не спи. З тобою люди будуть — вони схочуть спати і спатимуть. І згибнуть тим. Їх уночі шерстистий подушить.
— Хто?
— Шерстистий. Демон лісовий. Ворог мій заклятий. І останнє…
Я слухав не так уже й байдуже, мені стало навіть цікаво.
— На останній день побачите мандрівного дячка. Він буде складно говорити і повість, що йде з Чернігова в один тутешній монастир в лісах. Він ректиме, що знає дорогу і всіх проведе. Всі зголосяться і підуть з ним. А ти не йди. Ні єдиному слову його не вір. То болотяник, злий дух боліт, а монастир той — місце безлюдне, лячне. І він, демон, супутників твоїх у драговину заведе, всіх до одного. А ти вийдеш на дорогу. І та дорога веде до хуторів. То твоя дорога. Це перша небезпека.
— А друга?
— Друга на хуторі. Хутір здаватиметься тихим і глухим, але то омана. Повного місяця бійся. То хутір вовкулачий, лихий. Тамтешні вовкуни бояться людини, до котрої ти їдеш.
— Наталки?
— Тобі ліпше знати. Але до певного часу. Врешті в одну ніч вони переборють свій страх, і тут починається вже третя небезпека. Серед людських ватажків, великих ватажків…
— Козацької старшини? — мовив я.
— Тобі ліпше знати. Так от, серед них є вурдалак. Знатного роду. І натравить на вас усе своє воїнство.
— На нас із Наталкою?
— Побачиш. Оце головна твоя небезпека, той упир.
— І як її, ту небезпеку, оминути?
— Її не оминеш. Тут усе залежить од людини, до якої ти їдеш.
— А… — ще мовив був я, але пан перепинив мене, взявши за руку.
— Все. Більше нічого сказати не можу, і так усе сказав.
І тільки тут я вгледів, що то не волосся у чоловічка довге — то в нього замість волосся житні колоски, а лице і руки — чорні, як земля.
І очі світяться червоним аж ніяк не од заграви.
В ту ж хвилю я прокинувся.
Над полями стояли вранішні тумани, і далеко на сході займалась блідо-рожева зоря.
В оддалених селах голосили когути.
Я зібрався і рушив у дорогу.
І вже на першому чималому роздоріжжі згадав про той дивний сон, так легко забутий зранку. Там на роздоріжжі я надибав чотири запряжені волами підводи, що були повні різного краму.
Добрі люди, що ними правили, були либонь усі до одного базарні і жваво сперечались між собою. Там були чоловіки, жінки та навіть двійко дітей-підлітків, хлопчик і дівчинка, років, мо’, по тринадцять-чотирнадцять од роду.
Я під’їхав ближче й спитав тих добрих базарних людей, як їхати до Ніжина, і вони мені майже в один голос повіли, що і самі туди їдуть, отож нам по дорозі, але їхати близ Чернігова, мовляв, ніяк не можна, бо там на шляхах промишляють татарські загони.
Я тому сказаному віри не йняв і дорікав добрим людям тим, що не можуть бусурмани чинити розбій у цих місцях, у глибині України.
Мені перечили при цьому дуже завзято, а дехто висловив думку, що то ніякі не татари чинять беззаконня, то, мовляв, люди пана гетьмана Самойловича, котрому чимсь не догодили місцеві старшини.
— Ні, то Дорошенка! — кричав хтось із возів. — Із західної сунуть. З-за Дніпра.
Врешті громада зійшлась на тому, що їхати звичним торговим шляхом ніяк не можна, і треба пробиратись углиб заростей, туди, де сумирні річечки Остер і Удай живлять древні болота.
Тут я вперше і згадав баченого у сні польовика, і його слова згадав.
До вечора ми з добрими людьми стріли ще декілька чоловік, що до нас приєднались і вже встигли розговоритись, перезнайомитись між собою.
Я припнув до підводи бондаря на ймення Матвій свого коня, всівся на краєчок воза і, пихкаючи люлькою, з ним розмовляв.
— Знаєте, як то лепсько, що ви оце до нас приєдналися, — говорив Матвій, додаючи у свою мову дивних словечок, бо був він із Західної ж України родом і втік із рідних країв через свавілля правобережного гетьмана.
— Ви ж людина військова, зі зброєю, та же і лепсько. А то розбійники, розбійники скрізь, татари, козаки, москалі — всі розбійники!
Я тільки мовчки кивав головою і смалив люльку, щораз додаючи в неї тютюну. На землю спадав вечір, сонце гасло, на півночі запалювались мляві зорі.
Повітря було холодним, де-не-де по обидва боки битого шляху мелькав легкий туманець.
Ми їхали шляхом серед якогось зарослого бур’яном поля, а обабіч нього з обох сторін височіли смуги лісу. Десь далеко виспівували ропухи і болотяне птаство.
Коли сонце і геть сховалось за обрій, я став знічев’я роздивлятись біласту смугу Чумацького шляху над головою, розрізняти по ній путь, а жіночки на сусідніх возах затягли:
— По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу…
А далі хтось із них припинив і звернувся до решти:
— Давайте не цієї. Давайте но…
І те, що вони далі заспівали, примусило моє лице побіліти, а серце ледь-ледь не спинилось назавжди. Вже стемніло, і була, уважай, ніч.
Десь далеко, дуже далеко, вили сіроманці.
А жіночки витягували:
— Ой зозуля в зеленому гаю
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.