Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

Ч. 3

Віолетта

- Черненко, тебе хоче бачити Артур Євгенійович, - мене грубо вирвали із згадок про не таку вже і солодку юність.

Той день, в компанії старшого курсу, був одним з найприємніших за увесь навчальний рік. Пощастило іще, що коли повернулась додому мами не було, і я сховала так і не повернуту оранжеву футболку Артура найдалі в шафу. З думкою  що обов’язково віддам її йому при нагоді.

- Коли повернетесь, починайте розгрібати завал, тут один де-еф за другий квартал, але твоя попередниця робила його так-сяк, як і все; тій дурепі тільки фарбуватись та перед хлопцями було вертітись охота, а не над цифрами сидіти, - Аріна Львівна тицьнула пальцем з сонячним, яскравим манікюром на одну з тек. Підвела очі до керівниці, прямо над мною колихались об’ємні груди а чорній кофтинці, поверх якої красувались окуляри на ланцюжку. -  А в електронному вигляді все на комп’ютері. Розберешся потім. І запам’ятай, мені треба буде все роздрукувати для перевірки.

- Добре. – не стала пояснювати, що я тут не затримаюсь.

Робота могла б бути цікавою, та начальник, який невідомо що від мене зараз хоче, абсолютно відбив бажання затримуватись в його фірмі. Зараз піду і розставлю всі крапки. Краще шукатиму інший заробіток.

Правда, не уявляла як скажу мамі, що сама відмовилась від посади. Вона ще навіть не знає, чому я з попередньої роботи пішла. Казати їй правду було страшно до дрижаків. Вона обов’язково почне звинувачувати мене в усьому. В тому, що дала привід до себе приставати, в тому, що не змогла поставити нахабу на місце. Потім будуть довгі проповіді про близький кінець світу. І навіть примушування до відвідування їхніх богослужінь.

Доводилось обирати котре лихо менше.

- Вас чекають, - мила дівчина біля дверей зробила запрошуючий жест в бік кабінету начальника.

Постукала і відразу ж зайшла. Артур так само сидів на своєму місці в оточенні розкоші. Кабінет у нього був схожий на кімнату в музеї. На підлозі – темний паркет, на стінах – картини в рамах, на вікнах важкі золоті портьєри з ламбрекенами. Я умисно дивилась куди завгодно, тільки не на шефа, який в розслабленій позі сидів в кремовому кріслі з високою спинкою.

- Аріна Львівна сказала, що ти маєш знання в бухгалтерії, - ніби здивовано почав розмову шеф. – Вона відізвалась про тебе як про перспективну працівницю.

Кивнула. Була вдячна жінці за позитивний відгук. Здається не всі в офісі зіпсовані і є такі що думають про роботу.

- То ти, виявляється, не прогулювала зайняття, і справді чомусь навчилась.

- Не розумію чому у вас склалось протилежне враження, - останнє слово ледь проштовхнула через горло. Говорити в присутності Журби було важко, здавалось повітря поруч з ним електризується і нагрівається, і ось я вже вдихаю не кисень, а розпечену лаву.

- Ха, - Артур чуттєво усміхнувся, наче я сказала щось дуже смішне. – Можливо тому, що ти працювала у Котовського? Слава про його роботящих працівниць йде далеко попереду них.

- Я звідти звільнилась, - розправила спину, відчуваючи себе дещо впевненіше. З’явилась надія, що все що відбувалось між мною і Артуром – непорозуміння. Спробувала стати на його місце, і навіть віднеслась з певним розумінням до того, що було з ранку. Мій попередній роботодавець підсунув мені велику свиню, але у мене з’явився нарешті шанс виправдатись і все пояснити. – Як тільки дізналась…

- Я все знаю,   - погодився Артур. Наче гора з плечей упала. Але наступні його слова вибили підлогу з під ніг. – В моєму офісі геть інші правила. Хвойди тут не потрібні. Нікому, крім мене.

- Що ви маєте на увазі, - знайшла в собі сили уточнити. Якщо він знову почне мене лапати, я точно звільнюсь.

Та договорити нам не дали. В кабінет без стуку зайшла невідома мені дівчина. Легка шифонова сукня обтікала її фігуру, як тога античну богиню. М’які карамельні локони лежали на плечах, пахло від неї теж карамельками, цукерками і свіжістю. При погляді на неї обличчя Артура осяялось, в кутиках очей з’явились крихітні зморшки, коли він широко всміхнувся незнайомці.

Поруч з нею я відчула себе гидким каченям. Руда, червона, і точно з мокрими плямами під пахвами. Та і блузка за двісті гривень явно програвала в крої і фасоні перед розкішною сукнею незнайомки.

- Ідіть, Віолетто, Аріна Львівна чекає,  - відпустив мене Артур, не дивлячись на мене. Вся його увага була прикута до невідомої мені дівчини. Я б точно розтанула, як кулька морозива, якби він хоч раз так на мене поглянув.

Вийшла від нього, і перевела подих. Без його гнітючої присутності думалось легше. Подивилась на секретарку, і привітно їй посміхнулась. Треба заводити знайомства.

- Я у вас новенька, - пояснила дівчині. – Віолетта.

- Я Наталя, - представилась у відповідь дівчина. Мені вона подобалась. Проста, з світлими нефарбованими пасмами волосся довжиною до плечей, мала очі блакитні під світлими бровами. На безіменному пальці у дівчини красувалась широка обручка.

- Дуже приємно познайомитись, - щиро запевнила Наталку. – А в кабінет до Журби щойно зайшла дівчина, це хто? Вона теж тут працює?

- Катерина?Ні, ця ні де не працює, - секретарка похитала головою. І стишивши голос пояснила: - Це наречена Артура Євгенійовича, у неї батько народний депутат, вона все щось благодійністю займається, як і Артур Євгенійович.

- Зрозуміло, дякую,  - вийшла з приймальні і попленталась в свій кабінет.  В душі здіймались і опадали, немов гейзер, якісь дивні почуття, серед яких найсильнішими були ревнощі. Абсолютно ірраціональні, на які я не мала жодного права. Звісно у Журби могла бути б наречена, і звісно вона б мала бути такою, як Катерина. Ідеальною. Красивою. Доглянутою. Але розуміння цього тільки більше ятрило стару рану, змушуючи відчувати власну неповноцінність, некрасивість і нікчемність. Ще раз підкреслювало  де я і де Артур, і яка між нами нездоланна прірва.