Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

Ч. 2

ВІолетта

Бухгалтерію я знайшла швидко. На дверях кабінету красувалась велика табличка, не дозволяючи помилитись. Аріна Львівна, жінка років під сорок, влаштувала мені справжній допит. Не розуміючи що і до чого я відповідала аби як. Думаю, якби це була справжня співбесіда я б дуже хвилювалась. А так, я вже для себе все вирішила – на цій роботі я не затримаюсь. Зупиняло тільки небажання того, щоб Артур заявився до мене додому.
Боюсь моя маман явлення такого мужчини не залишить без уваги. Горіти мені на повільному вогнищі в пеклі після цього гарантовано. І виражаюсь я не фігурально. Мама ревна парафіянка церкві Свідків чогось-там, і дуже переймається за порятунком моєї душі. Тому якщо не пекло, то чистилище вона мені створити спроможна вже на землі.
Отож покірно відповідала керівниці бухгалтерії на всі каверзні питання, демонструючи ґрунтовні знання з бухгалтерського обліку, в думках прокручуючи своє фіаско з новим шефом. Навіть не зрозуміла, що мене вже облишили в спокої, посадивши за стіл з горою всіляких папірців. Моя тека з документами десь зникла, а я навіть не помітила.
Як так могло статись так, що Артур виявився справжнім збоченцем? Хоча що я про нього знала? Здавалось би все. І нічого одночасно.
Ми навчались в одному закладі. Але з різницею в чотири роки. Тобто, коли я була зеленою першокурсницею, Артур закінчував випускний курс. Він був окрасою нашого закладу. Президент молодіжного парламенту ВНЗ. Журба виступав на кожній лінійці, і його шикарне білозубе фото в строгому синьому костюмі красувалось на сайті університету.
Але наше знайомство відбулось не в стінах ВУЗу.
Весною, вже коли я відбула перший курс, у нас традиційно організовувався спільний з випускним курсом пікнік. Прямо перед державними іспитами, вже після останнього дзвінка. Щось типу традиції закладу з передачею досвіду від випускників до першого курсу.
Насправді все було дещо по іншому, перший кус розміщувався на березі річки окремо. Старшаки окремо. Тобто наші столи практично не перетинатися. Але все одно, студенти обох курсів з задоволенням вибирались до води, смажили шашлик, варили юшку, в спеку дехто навіть ризикував купатись.
Я у групі була рудою вороною. Так. Моє волосся жахливого кольору моркви і моя мама з настановами про близький кінець світу слугували ґрунтовною основою для жартиків над мною і зловтішань серед одногрупників. Але уникнути походу на природу я не могла – якби мама дізналась, що я прогулюю бодай якийсь захід пов'язаний з навчанням то я б могла заслужити суворе покарання.
Тож сиділа собі мовчки зі свого краю широкого пледа, і потягувала сік з пластикового стаканчика. Навіть їсти в присутності чужих мені було лячно. Здавалось, я або буду плямкати, або руки зрадять, і якщо крапля майонезу впаде на мою білу футболку з мене буде реготати вся група.
Поруч мене сів раптом одногрупник, Ярік, і несподівано почав розмову. Не дуже пам’ятаю про що ми говорили, та хлопець дістав звідкись пакет з вином, і підморгнувши налив мені в стаканчик. Я розуміла, що всі п’ють алкоголь, але мені не запропонували. І тому була збентеженою, як увагою одногрупника, так і його добротою до мене. Тому випила запропоноване вино.
В голову миттю вдарило, світ став яскравішим, веселішим. Я навіть насмілилась усміхатись Ярославу, але над мною нависла тінь.
- Ходімо, сходимо в туалет з дівчатами, - запропонувала староста, Женька.
Здавалось я потрапила в якийсь інший вимір. Адже ось зі мною привітно говорив Ярослав, правда не зрозуміло як його рука вже біла на моєму стегні, але не суть. Тепер ось дівчата з собою покликали. Я довірливо пішла із Женею в кущі. Але варто нам було сховатись за розлогими кущами і зеленню листя від куратора групи, як мене оточило тісне кільце дівчат.
- Чуєш, Віола, ти що удумала? – зовсім не привітно запитала Ксюша, одна з дівчат.
- Що? – я не зрозуміла. У моєї візаві було червоне від випитого обличчя.
- Ти Яріка мого клеїш, ще й дурною прикидаєшся?
- Я не клею, - я здивовано похитала головою. – До того ж ви наче посварились.
- А ось це не твоя справа! – мені прилетів тичок в плече від п’яної Ксюші. – Либилась вона моєму хлопцю.
- Ти мені на ногу стала корова, - в спину мене штурхнула інша з одногрупниць, на ногу якій я стала, намагаючись втримати рівновагу. – Це тобі попередження!
Я спіткнулась, хтось додав удару, регочучи в спину. І я полетіла прямісінько в річку, з невисокого берега, впала в муляку, забруднивши футболку, обдираючи руки об суху осоку і кущі верби.
- Таким свиням як ти місце в багні, - крикнула навздогін Ксюша. – Ще раз до Яріка…
- Дівчата, проблеми? – в ґвалт моїх нетверезих одногрупниць увірвався бас, від якого мені пройшовся мороз по шкірі.
- Все чудово. Подружка впала, - мої одногрупниці якось притихли. А коли я спробувала вибратись з багна, то помітила, що їх і слід охолов.
Замість них на березі стояв хлопець, в спортивних сірих штанях і оранжевій футболці.
Він простягнув мені руку, яку я ніяково ухопила, боячись забруднити. Здається, випите вино з новою силою ударило в голову. Бо мій світ розплився, і сфокусувався на його обличчі. Овальному, з високими вилицями, і рівним носом. Потім зустрілась з ним поглядом, і мене затягнуло в вири темних очей. Я як вкопана стояла. І не могла відвести погляд від нього.
Різкий смик, і я опинилась на березі. Навіть не зрозуміла як. Я все ще була збентеженою.
- Все гаразд, морквинка? – незлобливо запитав хлопець.
- Дякую, - видавила я з себе, розуміючи, що зараз мені б саме час провалитись крізь землю.
Я стою пере цим красенем, розпатлана з волоссям кольору качиного пуху в перемішку з начищеним мідним дротом, червона, як рак, і в болоті по самі вуха.
- Тобі треба умитись, ходімо, тут поруч є зручний спуск до берега, - не відпускаючи мою долоню сказав хлопець.
Покірно попленталась за ним до спуску в воду. І змила муляку з ніг і рук, але моя футболка забруднилась так, що хоч додому їдь. Показуватись в такому вигляді між одногрупників я не могла. Заклюють. А додому і взагалі було страшно з’являтись.
- На, - хлопець не роздумуючи стягнув з себе футболку, змушуючи мене знову зависнути спостерігаючи його торс. – Я відвернусь, а ти переодягнись.
Я сама собі не вірила, коли простягнула руку до теплої від його тіла футболки. Але він мав рацію, треба було позбутись від брудної своєї. Тому провагавшись якусь мить скинула мокру і брудну кофтинку, і одягнула його.
Вся кров прилила до щік. Я відчувала всіма порами запах хлопця, парфум, кондиціонер для білизни. А ще гірше того, що перед очима маячіла його гола спина. Красива мушу визнати спина, з симпатичними ямочками на попереку. З родимкою під лопаткою.
- Ти закінчила? – не обертаючись запитав мій рятівник.
- Так, - я активно закивала головою навіть не усвідомлюючи, що він мене не бачить.
- Тобі личить, Морквинка, помаранчевий колір, - похвалив хлопець оглянувши мою зовнішність. – Мене Артур звуть.
- Дуже приємно, - кивнула йому, насправді не знаючи куди себе подіти. – А я …
- Морквинка, - він засміявся, і підійшов до мене ближче. Провів пальцем по палаючій щоці, зазираючи в очі. Мене прошило блискавкою від доторку, серце впало кудись в п’яти. Його очі кольору кавової гущі в обрамленні густющих довгих вій були найкрасивішим видовищем, що я бачила в своєму житті. – У тебе тут бруд лишився, - повідомив Артур, збентеживши ще дужче.
І підхопивши мене за руку повів до всіх. Якщо одногрупники і здивувались нашій появі, то поводилися дуже тихо. Артур привів мене до свого пледу, і посадив біля себе.
- У тебе є телефон? – запитав у мене, і коли я ніяково кивнула і вказала на свій рюкзак, попросив когось передати його до мене.
Тепер на мене звернуло увагу куди більше людей. Я дістала телефон, не розуміючи навіщо він хлопцю.
- Так, де тут в тебе Фейсбук? Ага, вбиваємо – Артур Журба, додати в друзі, - хлопець повернув мені мобільник і дістав свій. Говорив він навмисно голосно, і нас чуло багато людей. – Все, підтвердив запит на дружбу. Якщо хтось ображатиме – напишеш мені!
Я тільки кивнула, здивована і зніяковіла до краю. Ніколи ще мені не було так незручно, як в компанії старшого курсу. Але потім про мене тихенько всі забули, і решту дня я сиділа, просто спостерігаючи за Артуром Журбою, розуміючи, що він по волі витісняє з мене - мене саму. Він навіть кисень з моїх легень витіснив, замінивши його собою. Додому я того дня повернулась безнадійно хвора ним.