Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

- Я не знаю, - мій голос тремтів, але не запитати я не змогла, - Де я?

Дрого майже непомітно посміхнувся, але так... сексуально... і все ще утримуючи мене поглядом..., що викликало хвилі приємних імпульсів вдаряючих прямо в низ живота. Трохи помовчавши, ніби обмірковуючи - відповідати чи ні, він невдовзі заговорив низьким голосом, від звучання якого до мене не одразу дійшов сенс сказаного.

- Ти зараз перебуваєш у пеклі! - він уважно спостерігав за мною з тінню глузливої посмішки.

- Я померла?

- Ні!

- Я не розумію...

- Я поставив запитання! - перебив мене Дрого, насупивши брови, - І не почув відповіді, яка б мене влаштувала.

Щось невловимо змінилося в його зовнішності. Зник натяк на людяність. Величезне бажання симулювати непритомність, було нездійсненним. Мене паралізувало. І знову тиша, але вже приголомшлива.

Дрого сильніше насупився. Йому явно не подобалася моя поведінка. Чим мені це загрожує? Запитання змусило лоб вкритися потом від жаху. Але нічого вдіяти з собою я не могла. Не розриваючи зорового контакту, він повільно встав та підійшов до мене. Зайшов за спину та нахилився до вуха.

- Якщо ти продовжуватимеш мовчати, - почав тихим, але чітким та сталевим голосом, - то дуже скоро я змушу тебе кричати. Від болю. Адже ти не хочеш цього. Правда? Так не змушуй мене це робити.

Руки Дрого опустилися мені на плечі та стиснули їх, легко, не завдаючи болю. Тіло дивно відреагувало на дотик, не злякалося тілесного контакту, а в сто разів посилило тягуче томління в низу живота.

- Візьми себе в руки. І просто відповідай мені на запитання.

Його розмірений голос та незрозуміла реакція організму привела до тями. Навіть не злякала загроза заподіяти мені біль.

- Я була на дискотеці з подругами, просто танцювала, а коли розвернулася, опинилася тут.

Подушки великих пальців почали повільно погладжувати шкіру через балахон.

- Значить не сама та зі світу людей, - задумливо протягнув він. – Цікаво!

- Я хочу додому, - жалібно схлипнула я.

Дрого грубо розвернув мене до себе, вже до болю стискаючи плечі.

- Тут ти можеш хотіти тільки те, що тобі скажу я, - в очах плескалося роздратування.

І просто відштовхнув від себе. А я беззвучно заплакала. Я розуміла, що мого світу тут немає, рівно, як і близьких мені людей. Що за час перебування в цьому клятому пеклі ніхто навіть не поцікавився моїм ім'ям. Що я тут ніхто. Стало шалено шкода себе. Дрого різко відвернувся та відійшов. Така суто чоловіча реакція на жіночі сльози додала мені дещицю сміливості на наступне запитання.

- Як можна хотіти за наказом?

- Навчишся, - упевненість у цьому слові була стовідсоткова.