Читати книгу - "Мій особистий демон, Валерія Дражинська"

Мене привели в кімнату метра два на два. З ліжком, умивальником та унітазом. Хоча ці речі й виконували призначені їм функції, але мали зовсім іншу зовнішню форму. Як і все тут - нічого нового та все ж таки нове все. Немов потрапила в "Алісу в країні чудес". Але на відміну від казки в цьому світі панував морок. Поки мене вели в нове місце проживання, я була вражена побаченим. Скрізь сірість. Туман. Неба немає. Суцільна сіра порожнеча. Люди навколо як зомбі, у всіх на обличчях або страх, або тупа приреченість. У поєднанні з безрозмірними сірими балахонами, що слугували їм одягом, картина виглядала, м'яко кажучи, сумною. Лише дикуни, які траплялися по дорозі, мабуть, місцеві "аристократи", проявляли емоції іншого характеру: презирство, злість та далі за списком. Кілька разів до вух долітав вибух сміху, що було дикістю для такого місця. Кладовище в похмуру погоду і то приємніше відчувалося.

Два дні я провела замкнена в чотирьох стінах. Може більше, може менше. Їжу приносила дівчинка років п'ятнадцяти. Я навіть не намагалася з нею заговорити, відчуваючи марність. Сумнівів у тому, що це інша реальність не було. Усе, до болю в мізках, виглядало реалістично. У голові панував хаос. Я ніколи не була з боязкого десятка. Але спокійне, в міру забезпечене життя в цивілізації, під надійним захистом батьків ніяк не готувало до такого ось повороту подій. Швидше навпаки! Я не розуміла, як і куди потрапила. І чомусь здавалося, що церемонитися зі мною тут ніхто не збирається.

Коли в дверях з'явилася недавня знайома п'ятдесятирічна жінка з Його кабінету, я навіть зраділа. Нарешті очікування закінчилося!

І почалася каторга! Я ніколи в житті стільки не працювала, а точніше пахала. Довелося навчитися шкребти брудну підлогу незрозумілим предметом, вигрібати стійла крилатих чудовиськ, мити туєву хмару брудного посуду та багато іншого. Мій ідеальний манікюр був знищений у перші години роботи. Тішило тільки одне - мене ніхто не чіпав.

Щодня, спостерігаючи насильство, побиття рабів, я, не вірячи, все ж сподівалася, що це страшний сон, і я скоро прокинуся.

На черговій прогулянці я знову побачила Його. Це було щоденне тренування дикунів на величезному майданчику, типу арени, де для розваги публіки на смерть билися дикуни. Раніше він тут не був присутній. Принаймні, при мені.

Воїни на мечах билися між собою. Парами. Їх було дуже багато і вони один одного не шкодували. Видовище було моторошне. Скрізь кров. Я більш-менш до цього звикла. Все-таки вже близько двох тижнів перебуваю в цьому моторошному місці. Людина істота універсальна, рано чи пізно пристосовується до будь-якої ситуації. Але те, що сталося далі, вразило мене до стану повного шоку.

- Стоп! - він не кричав, а сказав одне лише слово спокійним голосом.

Всі завмерли та, в мовчазній покорі, повернулися до нього. Як у цьому суцільному шумі його почули? Як така міць може вживатися в одній людині? Я навіть у своєму світі не чула ні про кого подібного.

- Падеус, під час бою ти весь час відволікаєшся на нашу маленьку світловолосу гостю. Як думаєш - вона варта твого життя? - розмірений тон ніс у собі підступність.

Від одного з дикунів почали повільно відходити "брати" по зброї.

- Якщо ти мені її віддаси, то я ризикну, - нерозумно відповів той із награною бравадою.

- Твоє рішення!

Беззбройний Дрого, не зрозуміло як, за секунду опинився біля знахабнілого воїна, у якого в кожній руці було по мечу. І це не було боєм. Це було стратою! Дрого грався з ним, віртуозно вивертаючись від блискавичних випадів холодної зброї. А коли набридло, то він невловимим рухом руки спрямував лезо дикуна йому ж у горло. Плеснула кров, але Дрого цього було мало. Він, особливо не напружуючись, відірвав голову від тіла та відкинув її в мій бік. Я, скрикнувши, відскочила назад, але заплутавшись у безглуздому балахоні, впала на п'яту точку. Страшнішим за порожні очі відірваної голови був лише скажений погляд ката, спрямований на мене. Це що таке було? Страта на мою честь? Дрого, що непомітно опинився поруч, незворушно мене обійшов.

Оговталася від побаченого я досить швидко. Потроху звикаю? Але скоро на мене чекав ще один сюрприз. Місцева влада побажала мене спостерігати. Було дуже страшно йти з Гердою до нього.

З дверей його покоїв вийшла дівчина разом зі стражником, який грубо тримав її за руку. Коли ми порівнялися, то її краса, на кілька миттєвостей, буквально покоробила мене. Як дівчина, так і досить пошарпаний та жалюгідний вигляд. Уся в сльозах. Теж рабиня.

 Герда тихо постукала у двері й майже одразу пролунало владне:

- Так!

Ми зайшли. Дрого сидів за столом.

- Герда, почекай за дверима! - спокійно наказав він.

- Дрого, я...

Він просто подивився на неї. Незворушно, але лякаюче до тремтіння в колінах. Герда зблідла, схилила голову та вийшла. Ми залишилися вдвох.

Я опустила погляд, не в силах дивитися на нього. Навіть у такій обстановці, розслаблений, занурений у якісь пожовклі папери, він випромінював смертельну небезпеку та владу. Це тиснуло на психіку, змушуючи відчувати себе комашкою.

- Як ти сюди потрапила? - я здригнулася від несподіванки та підняла очі.

Мозок наче вимкнувся. Пауза затягнулася, і він уперше за весь час, що я перебувала тут, подивився на мене. З нічого не значущим виразом, погляд пройшовся від обличчя вздовж тіла та повернувся назад. Дивно, але це змусило мене прокинутися.