Читати книгу - "Магія у подарунок, Мiла Морес"

- Есма! Вставай! Швидше!

– Що? Феня, дай поспати, - розумію ж, що ще рань несусвітня, розкричався тут шепелявий.

- Фіолетовий! Відмовник! Швидше!

Схоплююся з ліжка, ніби піді мною палюча лава.

- О п'ятій ранку? О п'ятій?!

Розумію, чому всі відмовилися. Хоча нічого дивного, фіолетовий – неважливий. Кланівці точно не маратимуть руки, не те щоб пальцями ворушити. Сплять, мабуть, мирним сном. А вранці, годині о десятій, поржуть наді мною. У чаті магів точно знущатимуться.

– Де?

– На центральному мосту над річкою, – констатує Феня.

- Не можна переміститися, надто відкрита місцевість. Що робити?

- Поруч лісок, можна туди, а далі бігти. П'ять хвилин до мосту.

- Я не встигну.

- Встигнеш, якщо…

Я не дослухала, вже переміщаюся. Нічого, що на мені лише м'ята піжама, волосся скомкане на потилиці. Я навіть у дзеркало не встигла глянути. Ну і не має значення. Зроблю своє звичне чорне вбрання за допомогою ілюзії. Якщо на мосту будуть люди, вони побачать охайну дівчину у плащі. Магів навряд чи я зараз зустріну. Ото було б соромно, якби мене хтось побачив! Хоча чого це соромитися мені? Нехай самі тонуть у червоній фарбі, адже це не я не захотіла рятувати життя! Через всі відмови мені залишилося кілька хвилин.

Вже біжу мостом. Вдалині бачу білу постать на поручнях. Маленьке, тендітне тіло. Тканина майорить на вітрі. Виглядає страшно, ніби привид готується до польоту. Розумію, що це дівчина в одній тонкій сукні, одягнена точно не за погодою. Та я б і сама зараз здригнулася в піжамі, якби не пробіжка. Ілюзорний одяг прикрашає, але точно не зігріває. А на вулиці зима взагалі-то. Що вона там робить? Навколо нікого, небезпеки не спостерігається. Невідривно стежу за дівчиною, і розумію, що вона вже стрибає.

- Стій! Ні! Не стрибай! - Я все ще біжу, метрів двадцять залишилося, а маленьке тіло вже зривається з поручнів моста.

Роблю жест рукою, хапаю її сукню. Впливати на людину магією я не можу, але здорово утримую будь-які предмети, в тому числі одяг. Дівчина зависла у повітрі. Добре, що машин на мосту немає. Я вже схиляюся до неї.

- Дай мені руку! - тягнуся до дівчини, щоб схопити її, і бачу червоні білки очей, бездонні блакитні кульки дивляться на мене з сумом. Привидів мені не доводилося зустрічати, але впевнена, що виглядають вони саме так. Білий одяг, таке ж безбарвне волосся, блакитні пронизливі очі, бліда до синявої шкіра.

- Не треба, - шепоче одними губами дівчина, - відпусти.

- Ні! Я не відпущу!

Я ніколи не здаюся, навіть якщо від моєї допомоги відмовляються. Але в цьому випадку до чого магія взагалі? Схоже на самогубство, а ми ж рятуємо тих, хто зазнав впливу магії. Тут жодних натяків.

Про що я думаю? Вирішую чи гідна дівчина того, щоб її рятувати?

- Я тебе витягну, - кажу біловолосій непохитним тоном, - все буде добре.

Мостом проїхала перша машина. Що ж. Без зупинки. Та кому потрібні чужі проблеми? Подумаєш, дівчина стрибнула з моста, а інша, не менш тендітна, тримає її однією рукою, намагаючись допомогти вибратися. Звичайні люди, немаги не знають, що я тримаю дівчину зовсім не рукою, а магічно. Тільки одяг довго не витримає, лусне, мені справді знадобилася б допомога.

Права рука зайнята. Я вмію чаклувати тільки нею. Чорт! Які там заклинання я читала перед сном?

- Mierum copra simes!

Здається, спрацювало, акуратно відпускаю руку дівчини, а вона так само висить. Тільки очі в цей момент округлилися до граничної величини. Звичайно! У свої перші зустрічі з магією я теж була в шоці! Нічого. Вона все забуде після опівночі, цей день перезапишеться у її пам'яті. Так завжди буває, коли немаги бачать надприроднє.

Тепер тримаю дівчину лівою, а правою роблю помах, і ось ми удвох сидимо на мосту. Я її витягла.

Знову проїхала машина. Які ж люди добрі! Не заважають двом дівчатам стрибати з мосту та сидіти на ньому голими дупами. І ніхто не подумав, що допомога тут потрібна?

А, Бог із ними!

- Ходімо звідси, - кажу світловолосій.

На браслеті на моїй руці згасла фіолетова лампочка. Це означає, що місію я виконала, і підопічному більше нічого не загрожує.

Дивно... Я врятувала самогубця.

Дівчина плететься за мною невпевнено, ніби вона повністю знесилена. На краю мосту бачу чоловічу фігуру. Хтось поволі йде в наш бік. Невже підмога?

- Ти сильна, - чую голос у голові, розуміючи, що говорить зі мною той, хто йде назустріч. – Навіть несподівано.

- Ти хто взагалі такий? - Вимовляю вголос. Дівчина вважає, що я звертаюся до неї, але не відповідає.

- Елім.

Я вже підійшла до нього так близько, що можу розглянути обличчя.

- А, із Нотрилів. Я знаю тебе. Ти спізнився, якщо що.

- Я встиг би, але за тобою спостерігати цікавіше, - на його обличчі самовдоволена усмішка.

- А допомогти – ні? Взагалі, не варіант? – говорю з сарказмом. – Хоча куди вже вам, кров блакитна, забруднишся ненароком, манікюр зіпсуєш.

- Мила піжама, - знущається, продовжуючи посміхатися.

Я знаю, що маги вміють розпізнавати ілюзію, особливо, якщо вони сильніші за мене. Цей, певне, дивиться крізь моє прикриття.

- Дякую, - вдаю, що не помітила знущання.

- Холодно, мабуть.

Біловолоса дівчина тим часом стоїть за моєю спиною, тремтить. Погляд відчужений, раз у раз поглядає на бурхливу річку.

- Нам час іти.

- Ти що береш її із собою?

- А що, накажеш тут лишити?

– Твоя робота виконана, – він киває на мій браслет.

- Я зазвичай доводжу справу до кінця. І цієї доби я від неї не відійду.

- Дивна ти… Есма, так? Це від якого імені скорочення?

Дивлюсь на хлопця здивовано. З чого це він раптом зі мною люб'язний такий, якщо вже п'ять років ми в одному співтоваристві, і раніше він навіть поглядом мене не обдаровував?

Варто сказати, він красень. Як і усі Нотрили. Їм точно не потрібні ілюзії, щоб прикрасити зовнішність. Як я зрозуміла, переді мною наймолодший із клану. У нього ще два брати та сестра. Всі начебто з обкладинки журналу. Така ідеальна і могутня родина. Найсильніший клан у нашому колі.