Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вирішую встати з-за столу та переміститися до барної стійки. Вона знаходиться трохи далі й звідти добре видно вхід до клубу. А ще там натовп народу, через який незнайомка мене точно не розгледить. Проте я її певно побачу, коли вона повернеться всередину. Зрозуміє, що жодного чорного лексусу із водієм Андрієм немає, й повернеться.
Ані за п’ять, ані за десять хвилин вона всередину не заходить. За двадцять я допиваю третю склянку віскі й отримую смс від Ліки:
«Ще хвилин десять. Максимум — п’ятнадцять».
Отже, не здалося. Таке динамо з її боку протягом останніх двох місяців відбувається не вперше. Я не рахую, але роздратування вже накопичилося. У нас із нею чітка домовленість. Ми зустрічаємося тричі на тиждень, займаємося сексом. Коли я маю час, я веду її в ресторан або йду з нею в СПА. Сьогодні в мене повні вщерть яйця й купа вільного часу.
Ліка все це успішно прогаяла, тому, відставивши склянку далі, встаю зі стільця. Неприємно, звісно, я розраховував на мінет і, щонайменше, два перепихони, а отримав тверде динамо і смайлики-сердечки. Ліка за час, що ми разом, ніколи їх не надсилала. Ще один сигнал того, що настав час закінчувати ці стосунки.
«Я поїхав. Повеселишся без мене».
Кидаю телефон у кишеню, забираю з гардероба верхній одяг і, накинувши його на плечі, йду надвір. Дорогою прошу Діму підігнати автомобіль. У мене залишається кілька хвилин, щоб покурити.
Повз мене на виході проходить галаслива компанія явно напідпитку хлопців і дівчат. Я відходжу трохи вбік, далі від входу. Дістаю цигарку, чиркаю запальничкою й випускаю струмінь сизого диму в повітря. Через пару затягувань мене трохи відпускає. Цигарки, звісно, не замінять класного сексу, але…
Я помічаю світлу пляму праворуч не відразу. Занадто занурений у власні думки, щоб дивитися на всі боки. Пляма, точніше дівчина в об’ємній світлій шубці, не рухається. Стоїть, притулившись до будівлі та обхопивши себе руками. Коли придивляюся, помічаю, що це та плюгавка. Стоїть, тремтить, уткнулася у комір своєї шуби. Хрін знає, як впізнаю, але розумію, що вона.
Перші хвилини просто витріщаюся. Докурюю цигарку, викидаю недопалок і бачу як Діма під’їжджає за кермом мого мерседеса. Просто спуститися сходами не виходить. Іду рішучим кроком до неї. Підходжу ближче, зупиняюсь. Вона не тремтить — плаче.
— Гей… — торсаю її обережно за плече.
Вона скидає голову, примружується і швидко втирає сльози.
— Ти чого? — запитую.
— Нічого, — бурмоче вперто й руку мою зі свого плеча скидає. Киває за мою спину й каже: — Тебе «лексус» чекає.
— Ти через це чи що? — прострілює здогад.
— Пф-ф-ф!
Плюгавка закочує заплакані очі й прицокує язиком, смішно надуваючи свої й без того пухкі губи.
— У мене телефон вкрали, поки я лексус твій шукала з Андрієм цим. Складно було просто відшити? Обов’язково було відправляти на мороз? Чи це розвага в тебе така?
— Пробач. Я думав, ти зайдеш усередину, коли зрозумієш.
От ніколи ще я себе таким мудаком не відчував. Мені тридцять п’ять років, я такого у своєму житті накоїти встиг, що на пальцях однієї руки не перерахувати, але от дівчат молоденьких мерзнути не відправляв.
— А я дурепа, — каже, блиснувши злим поглядом. — Що з мене взяти, так? Ходила ось тут на стоянці, як ідіотка, поки в мене телефон із рук не вихопили.
— Ти до мене навіщо підійшла? — прямо запитую.
Останньою людиною, яка мене вичитувала, був батько. Та й то відтоді років двадцять минуло. А тут — малолітка, стоїть, тисне на болючі точки. І головне, адже я якогось хріна справді винним почуваюся. Ну справді, складно було її нормально відшити? Збрехав би, що цицьки негарні або вона не на мій смак.
— А що, — єхидно так, з глузуванням. — Не зрозуміло?
— Тон зменш, — відповідаю й руку їй простягаю. — Ходімо.
— К-куди?
— Заяву напишеш і додому тебе відвезу. Викрадача бачила хоч?
— Ні. Він з автомобіля вибіг.
— Тоді тим паче. На стоянці камери стоять, номер автомобіля проб’ють і телефон твій знайдуть. Ходімо.
Я б на її місці хрін сів у тачку до незнайомого мужика, особливо, якщо він у батьки годиться. А вона киває. Долоньку свою маленьку мені в руку вкладає й кілька кроків до сходів робить. Тендітна. Я на півтори голови від неї вищий і в плечах значно ширший. Вона виглядає на контрасті занадто мініатюрною, хоча ноги в неї довгі…
Я допомагаю їй сісти в автівку й сідаю поряд.
— Додому, Кирило Вікторовичу?
— У ділянку. Найближчу.
— Поліційну? — про всяк випадок запитує мій водій.
— Так, Дімо. Телефон у дівчини вкрали, заяву писати будемо.
Почувши ім’я водія, плюгавка кидає на мене роздратований погляд, мовляв, «навіть тут збрехав». Сволота я, не приховую.
Діма виїжджає на дорогу, а дівчина ліворуч оживає. Спину вирівнює й до мене повертається.
— Можна не до відділку?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стань моїм першим, Адалін Черно», після закриття браузера.