Читати книгу - "Знак біди"

Степанида сповільнила ходу, готова зупинитись, але не спинилася — швиденько дійшла до сосняку і, щоб не йти дорогою, повернула в його гущавину. Тут було рукою подати до хутора, і тут вона знала всі пеньки, усі стежки, витоптані Бобовчиними та й її ногами. Вона майже підбігцем, де прямо, а де ухиляючись від гілля, подолала невеличкий хвойний пагорбок на узліссі, обережно ступаючи, зиркнула на широке роздолля заплави з невидним звідси закрутом річки. Справді, від мосту вже стало чути гамір, спізніло долетіло гупання скинутої на землю колоди, вона відхилила колючу гілку від обличчя й побачила те, що на мить примусило її серце завмерти.

2

«Що буде? Чого чекати від німців? Де наші й коли прийде кінець цій колотнечі?» — похнюплено думав Петрик.

Цих болючих питань було багато, і, не знайшовши на них відповіді, не можна було визначити для себе, як жити далі, на що сподіватись. Та, мабуть, марно було ламати голову й думати, либонь, нічого не вимізкуєш, і треба приймати те, що тобі підносить доля.

Одначе думалося та й думалося, бо той клопіт іржавим цвяшком стирчав у голові вже он скільки, чи не від початку війни, і скараскатись[7] його не було змоги.

Тим часом не можна сказати, що на хуторі стало так уже й погано, що за нової, німецької влади щось надто вже змінилося; усе зоставалось начебто, як і колись: звичайним робом жила в душі буденна осіння турбота про хліб, була корівка, у хлівці повискував підсвинок, на подвір’ї никали кури. Був сякий-такий харч: капуста й картопелька у городі, в клуньці під стіною було зо три копи жита — під осінь нажали на покинутому колгоспному полі. На столі був хліб, і навіть кращий, ніж колись, а картоплі можна б іще підкопати — он вона на Голгофі, колгоспна, тепер нічия. Жінки з Висілків нишком копали собі, котрі ловкіші, не чекаючи на те дозволу. Йому б також не завадило притягти бодай мішечок та засипати у бурт на городі, який він не міг укрити оце вже тиждень. Степанида наказувала сьогодні скінчити, прижене корову — знов лаятиме. Але до жодної роботи його душа не лежала, голова була зайнята зовсім іншим клопотом, Петрик нудився, без кінця димів самосійкою і то сидів на ослінчику при порозі в сінях, то никав, ніби хворий, навколо хати.

Увага його, проте, ні на чому не спинялася, все довкола було звичним і давно знайомим. Та й не диво: тут прожив двадцять років життя — нелегкого, в труді, у нестатках та клопотах, але ж іншого, либонь, не буде, та й це вже котиться до заходу. Може, й добув би віку коли не в ситості, то в спокої, аби не та війна.

Останнім часом після дощів пішов у ріст моріг попід тином, і Петрик, ходячи по ньому, все спинявся та оглядав подвір’я. Багато літ був тут господарем, а тепер дивився на все наче чужими вічми, ніби він кудись од’їжджав, прощався, і йому всього було шкода. Хата не така вже й нова, але дерево трапилося колись добре, смоляна хвоя, колоди у стінах трохи потріскались, та дарма. Хата ще постоїть. Стріху на гребені треба б якось залатати, біля комина ще з весни тече, коли дощ, як і в комірчині, що через сіни, під одним дахом із хатою. В комірчині добряче ллє у дощ, на глиняній долівці тоді збирається калюжа, і Степанида лає: ціле літо дірку не затулиш. Та ба, не затулиш, то те, то се, а головне — жодного бажання тягти свої кості по драбині на стріху, все думаєш: перестане дощик — висохне. А то потривожиш гнилу солому — стане більше лить, чого з тої будівлі хотіти, як їй чи не сто літ ставили, либонь, ще за панщини. А комірчину то, може, й давніше. Стріха на ній, скільки пам’ятав Петрик, зеленіла під цілою шапкою моху; в маленькому, на одну шибку, віконці було так само зеленкувате від старості шкельце. Зрештою, шкельце набагато молодше за комірчину, яку колись топили по-чорному, у віконце йшов дим, у темному кутку ще й досі смердить застарілим гаром чорна піч-кам’янка.

Може, найзугарніша тут будівля — нова клунька коло хліва. Правда, на вигляд не дуже показна, сяк-так складена з тонких ялинових вершаків, у стінах самі щілини, але для клуні то не вада: вітер продуває, а дощ не мочить. Ставили її колись із Федьком, думалося: як не самому, то, може, синові знадобиться. Відслужить у війську, ожениться, буде в Яхимівщині. Садиба ж не найгірша, і місце вдале — подалі від села і близько до містечка — жити можна. Та де тепер Федько?.. А в клуньці житні сніпки сохнуть на вітрі, чекають своєї пори. Іноді він зніме згори два-три сухіші та обіб’є в сінях на ковдрі, та змеле на жорнах, Степанида спече зо дві буханки — чи багато двом старим треба?

Петрик оглянув понад плотом сірий осінній простір з картоплею аж до самого лісу, підійшов до криниці. Внизу в чорній безодні зрубу блищала вода — тепер її набиралось багато, не те що літом. Вода в криниці була смачна, завжди холодна й чистенька, як сльоза. Такої води не було ніде, навіть у Висілках, де було аж вісім криниць. Колись тут, кажуть, струменіло джерельце, може, тому й розташувалася тут садиба Яхимовських, на пагорбі коло яру. Хто б не пив із криниці, завжди хвалив воду. Років із вісім тому замість старезного журавля Петрик приладнав до зрубу коловорот з ланцюгом, зробив дашок, щоб у дощ не лилося. Ще б треба зробити ляду, аби не сипалось нічого з подвір’я. Але він думав: і так буде добре. Що там насиплеться? Хіба вітром занесе часом липового листя, яким восени засипало дорогу, картоплисько та й увесь двір. Липи тяжко розрослись обабіч воріт і влітку затінюють мало не півгороду. Степанида все каркає: обрубай, та в нього на те рука не здіймається — як обрубати таку красу? Не він їх садив, садили люди, липи росли тут ціле його життя — тож нехай залишаються й після нього...

Він постояв коло криниці, глянув на гостинець із нивою, де ще недавно бовваніла Степанида з коровою, але тепер Степаниди не було видно. Мабуть, погнала корову в молодник[8]. Пора була ще не пізня, до вечора годин зо дві попасе, а як