Читати книгу - "Знак біди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А-а, е-е! — спробував він щось вимовити й махнув рукою.
— Такий вітер, продме — заслабнеш[5], — поплескала вона себе по грудях. — Іди якусь одежину візьми.
Янка наче зрозумів щось і зіскочив з дороги, занепокоєно озирнувся на свою череду.
— А-а-а! У-е-е-а!
— Йди, йди! — сказала вона. — Я догляну. Я догляну! — І показала на його корів і свою Бобовку.
Дивно, та він зрозумів — легко, ніби почув. Збігши зі шляху, завернув першу чорну корову і бігом припустив гостинцем до соснячка, коло якого був поворот на Висілки. Собачка спершу жваво кинувся за підлітком, та, ніби зрозумівши свій обов’язок, повернувся й сів на узбіччі неподалік від Степаниди.
— Рудьку, ня, ня! — покликала вона, але Рудько тільки нащулив вуха — він уже дбайливо оглядав череду, яка потроху ворушилася в канаві та на схилі. Це був хитрющий псюра, дарма що малий, а як не побачить в руках кусня, то задарма до людини не підійде.
Янчині корови жваво ступали по той бік гостинцю, і, щоб не розминутись із ними, вона також завернула Бобовку, вийшла на гостинець і поволі пішла попереду. Ногам тут, на дрібній сухуватій травичці, було зручніше, не колола дяглиця, але вітер дув скажено, і вона враз спинилася, відвернувшись од нього. У небі пливло-летіло рване лахміття хмар, не знати, в якому місці там ховалося сонце і чи швидко має настати вечір. Але вона відчувала, що вже давно повернуло за полудень, за якусь годину-дві обрій потемнішає, стане смеркатися. Колись спекотного дня вона любила й чекала тієї години, коли з польового гарування[6] можна вернутися на своє подвір’я, до хати, де клопотів також не менше, та збиралася родина, і звичайні хатні клопоти були за насолоду, надто після денної спеки чи негоди, одноманітної польової роботи. Тепер же їй було байдуже, не вабили й вечірнє порання у хліві чи коло печі, сім’ї, вважай, не було, лишався тільки Петрик; їхні батьки одне за одним позалишали цей світ, а діти, трохи підрісши, розлетілися, непомітно проминуло все добре й погане, пов’язане з ними. А двом старим чи багато треба? Щось перехопив та й на боковеньку, укрившись яким кожушком, — не хотілося й грубку палити на ніч, добре було й так. Правда, була скотина: корова, десяток курей та кабанчик у хлівці, їх треба було погодувати й доглянути. Ото й чи не весь її хатній клопіт.
Руда молода корівчина з Янчиної череди, не дуже тримаючись інших, монялася собі іззаду, все більш відстаючи од інших, і Степанида крикнула на неї раз, потім ще раз. Але та, відай, не звикла слухатись чужого голосу й не квапилась наздоганяти череду. Тоді Степанида повернулася дорогою і, зійшовши з насипу, підігнала корову. Коли ж знову видерлася на гостинець, побачила, як із другого його кінця біля соснячка хтось біжить, аж сорочка на спині піддувається. Однак, трохи придивившись, вона зрозуміла, що це ж Янка. Але чому він повернувся, чому не збігав на Висілки? Проти вітру крізь сльози з очей вона пильніше вдивлялася в нього, і щось защеміло у неї всередині — якась тривога передалася їй від того шаленого бігу хлопця.
Озираючись, вона пішла назустріч, уже знаючи, що сталося погане, не здогадуючись лишень — що? Згодом вона не раз згадувала це своє передчуття й дивувалася, як воно правильно підказало їй наближення того, що так зненацька перевернуло її життя. Але зараз було тільки передчуття, близьке до страху, з яким вона дочекалася
Янки. Той, однак, не добігши до неї, кинувся з насипу до передньої корови і, вперіщивши її батогом, став шалено завертати назад усе стадо. Корови спершу неохоче, а далі одна за одною потрюхикали обабіч канави до підліска, а Янка щось гучно й німо кричав, матляв у повітрі батогом і тицяв рукою назад; обличчя йому скривилось із страху чи, може, подиву, і Степанида, ще нерішуче, також завернула свою Бобовку. Мабуть, там, у сосняку, була небезпека, від якої треба було рятуватись, — так зрозуміла вона Янчин наляк і сама вже готова була напудитись не на жарт.
За якісь чверть години вони майже бігом загнали стадо у зарості край болітця, трохи одігнали подалі від гостинця, і вона підійшла до Янки. Той глянув на неї новим, досі не знайомим їй поглядом і, гортанно ґерґочучи, щось схвильовано спробував розтлумачити, все показуючи рукою назад, туди, де зостався битий шлях.
— А що там? Що? — допитувалася Степанида, бачачи на засмаглому хлоп’ячому обличчі тільки переляк, що горів і в його широко розкритих очах, роззявленому роті. Янка дав волю рукам, усе тицяв чогось у кущі, водив у повітрі пальцями та такі викрутаси виробляв ними, що, либонь, кожен зрозумів би. Вона ж, однак, не розуміла нічого.
«Боже мій, це ж треба було вродитись таким недотепою!» — вперше з прикрістю подумала вона і прислухалася. Але в заростях було тихо, тільки шурхотів гіллям вітер та якась корова, мабуть, залізши в кущ, оддалік тріщала хмизом. З дороги ж не чутно було жодного звуку. І тоді вона наважилась сама піти глянути.
— Ти попаси Бобовку. Ну попаси корову. Я піду гляну. Я зараз.
Янка заґерґотів щось знову, заматляв руками, чи не розуміючи, чи не погоджуючись, але вона ще прислухалась до лісової тиші і неквапом пішла чагарником до гостинцю.
На гостинці й далі було безлюдно, нічого не чути і звідти, де соснячок, вона постояла, подумала й, не виходячи на насип, швиденько пішла поза канавою, де з цього боку була колінувата, трохи утоптана людськими ногами стежка.
Вона так і не могла доп’яти, що сталося попереду, хоч довго вдивлялася у кінець битого шляху та разів зо чотири аж зупинялася, слухаючи й міркуючи: що б там могло бути? На Слобідських Висілках так само все було тихо, порожньо сірів картопляний клин на косогорі біля її хутора, дув та й дув вітер, і разів зо два здалося — виблисне Із-за хмар сонце, та так і не виблиснуло. Так вона дійшла майже до сосняка, щільна гущавина якого завзято зеленіла обабіч битого шляху, і до її настороженого слуху вітром донесло стук. Щось там забивали чи що, — виразно ляскало по чомусь твердому, аж відлунювало в повітрі, і вперше її пронизав здогад: міст! Так, це було за недалеким поворотом гостинцю, що зникав у хвойному клаптику, саме там
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Знак біди», після закриття браузера.