Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

Не встиг король і півслова сказати, як Мук перекрутився на закаблуці та тільки його й бачили.

З того часу Мук живе спокійно і без турбот, хоча в самотині, бо не має охоти бачити людей. Згодом він набрався досвіду і зробився таким розумним, що ніхто уже з його не сміявся. Навпаки: всі його шанували і поважали, і коли він ішов по вулиці, навіть хлопчики-розбишаки переставали кричати і бігати, і розступалися, щоб дати йому дорогу.

Давно, давно колись у великому місті, в Німеччині, жив собі швець зі своєю дружиною. Найчастіше він латав старі чоботи, хоч іноді йому замовляли й нові, і тоді він мусив ходити купувати шкуру, бо злидні ніколи не давали йому змоги купити її зразу на декілька пар.

Дружина його торгувала садовиною та городиною, яку сіяла та саджала в своєму невеличкому садочку. Торгівля йшла дуже добре, бо шевчиха була не тільки охайна, але й уміла розкласти свій крам так привабливо, що кожному мимоволі хотілось у неї щось купити.

Родина шевця складалася з них двох та маленького сина - стрункого, вродливого і не по своїм літам високого хлопчика. Коли мати виходила на базар із своїм крамом, він, звичайно, біг за нею, сідав біля краму й іноді допомагав покупцям відносити його, куди скажуть.

Одного разу, коли мати сиділа на базарі перед кошиками, наповненими різними овочами, до неї раптом підійшла якась стара баба в дранім убранні, з маленьким худим обличчям, червоними очима і гидким довжелезним носом. Вона йшла, спираючись на костур, йшла нетвердою ходою, весь час спотикаючись. І здавалось, ось-ось вона упаде на кам’яну дорогу і розіб’є цього довгого носа.

- Ганно! Це ви? - спитала вона шевчиху.

- Я, а чого вам треба?

- Торгуєте садовиною чи городиною?

- Як бачите, а чого вам треба? - ще раз перепитала торговка.

- Ану, подивимось, що тут у вас є. Чи відшукаю те, що мені потрібно?! - І баба, перекидавши і перенюхавши весь крам, сказала обривисто: - Гнилий у тебе крам, ні на що не придатний, років з півсотні він був куди краще.

- Брешеш, довгоноса бабо! - закричав, обурившись, маленький Яків (так звали хлопчика).- Чого ти лізеш своїми брудними руками в наші кошики, перекидаєш увесь крам, та ще нюхаєш своїм коромислом; та знаєш ти, що після цього у нас ніхто не стане купувати?! Та як ти смієш огуджувати наш гарний крам? Та чи знаєш ти, що у нас купується на саму герцогську кухню!

Баба скоса глянула на хлопчика, усміхнулась і проговорила сиплим голосом:

- А глянь, синку, на мого довгого носа,- чи дуже він тобі подобається? Ось побачиш - у тебе ще довший виросте.- Кажучи це, баба нагнулась до кошика з качанами капусти, вийняла найбільші й найбіліші качани, стисла їх так дуже, що вони затріщали, і, кинувши їх знову в кошика, сказала: - Гнилий крам, ні на що не придатний!

- Та годі вам нести дурниці,- озвалась торговка.- Коли ви хочете що-небудь купити, то, будь ласка, швидше, і з Богом ідіть собі, а то, стоячи тут, ви тільки заважаєте другим.

- Я куплю у тебе декілька качанів,- сказала стара.- А позаяк мені важко самій донести їх додому, то дозволь твоєму хлопчику допомогти мені,- я з подякою заплачу йому.

Дуже не хотілося Якову проводжати гидку бабу, але мати настояла на своєму, і він пішов, почуваючи огиду і боячись наче чогось недоброго.

Стара ішла поволі, прямуючи на край міста, і нарешті спинилася біля маленької напіврозваленої хати, вийняла з кишені стару ржаву завіртку і ловко всунула її в невеличку щілину. Зовнішні двері зразу відчинилися. Ввійшовши в кімнату, Яків так і застиг в здивуванні: стеля і стіни були з чистого мармуру, меблі з кращого горіхового дерева, підлога була зроблена з блискучого скла, настільки слизького, що Яків ледве міг встояти на ногах. Стара між тим вийняла з кишені срібного свистка і ледве просвистіла якусь пісеньку, як по сходах почали спускатися морські свинки. Але найдивніше було те, що вони ходили на двох ногах, обутих у горіхові шкаралупи; одягнені були свинки в людські убрання, а на головах у них сиділи самі новомодні капелюшки.

- Де ви діли мої черевики? - сердито звернулася до їх баба і вдарила їх палкою з такою силою, що вони аж підскочили з болю і стали тікати нагору по сходах, але швидко вернулися, держачи в лапках дві кокосові шкаралупки, підшиті шкурою, і зараз же обули їх на ноги старої. Баба в ту ж мить перестала шкандибати, кинула геть набік палку і побігла по скляній підлозі, тягнучи за собою маленького Якова. Так було декілька хвилин. Нарешті вони стали в одній з кімнат, очевидно, кухні.

- Ну, сядь тут та відпочинь,- прихильно сказала баба, садячи хлопчика кудись у куток на канапу.- Ти, певно, стомився, несучи на собі таку вагу. Людські голови не дуже, мабуть, легкі.

- Я не розумію, про що ти говориш,- відповів Яків.- Справді, кошика мого було нести не так легко, але до чого тут «людські голови»?

Стара голосно розсміялась, нагнулась до кошика і вийняла з нього людську голову. Хлопчик злякано одступив назад.

- Я вважаю своїм обов’язком нагородити чим-небудь тебе за твою зразкову слухняність,- прошамотіла стара.- І ось я почастую тебе чудесною юшкою. Сказала і знову витягла срібного свистка. Ледве засвистіла, як прибігли ті ж самі морські свинки.

Баба звеліла їм запнутись фартухами і прив’язати до поясів ополоники. За свинками проскакала сила білок у широких турецьких штанцях і в зелених єдвабних шапочках. Очевидно, вони уявляли собою куховарів, лазячи по стінах і знімаючи з гвіздків сковороди та миски. Стара між тим поралася біля печі, і так швидко, що через декілька хвилин вже наливала полумисок юшки і підносила Якову.

- Ось, покуштуй моєї юшки, синку,- сказала вона.- Ти будеш добрим поваром, але травички не найдеш, бо її не було в кошику твоєї матері.

Маленький Яків ніяк не міг зрозуміти старої, уважно розглядав юшку, яка йому здавалася надзвичайно смачною, і декілька разів, хвалячи, казав, що йому ніколи не доводилось