Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

Олесь О.

ВІЛЬГЕЛЬМ ГАУФ

(ПЕРЕКЛАДИ. II)

У місті Нікеї жив собі один карлик на ймення Мук, або Маленький Мук. Справді він був надзвичайно маленького зросту, зате мав величезну голову і старече обличчя.

Жив собі він зовсім один у великому будинку, і в місті часом навіть не знали, чи ще живий він, чи вже вмер, бо на вулицю виходив лише раз на місяць.

Для вуличних хлопчиків-розбишак було справжнє свято, коли доводилось їм підстерегти карлика і піймати його на вулиці. Вони нетерпляче чекали його біля дверей, і коли розчинялися двері, то попереду висовувалась величезна голова в чалмі, потім маленьке тіло, обкутане поганеньким плащем, і, нарешті, маленькі незграбні ніжки, в широких штанцях, підв’язаних поясом. Із-за пояса стирчав такий довгий стилет, що, дивлячись на його, важко було сказати, хто до чого прив’язаний - чи стилет до Мука, чи Мук до стилета. Ледве Мук зачиняв за собою двері, як піднімався на вулиці радісний галас дітей: вони підскакували, кидали угору шапки і голосно співали зложену про Мука пісеньку:

Муку, Муконьку, до нас!

Бігати-гуляти.

Наче мишка, в місяць раз

Ти виходиш з хати.

Ну, часу дарма не гай,

Та нас швидше доганяй!

Та й то так відносилися до нього найдобріші хлопчики, а решта сміялася з його, смикала за плащ, а один навіть навмисне наступив йому на черевика і зоставив Мука з босою ногою. Бідний карлик терпів усе покірливо. Зробивши свою звичайну прогулянку, знову повертався додому, щоб упродовж цілого місяця не показуватись ніде на людські очі.

Чому він носив таке чудне убрання, я зараз вам розкажу. Це убрання перейшло йому від батька. Мукові ще не було й 16 років, як вмер його батько.

Він був великого зросту, гладкий, і через те убрання Мукраха (так звали батька) зовсім не приходилося на Мука, а купити нове було ні за що.

Але Мук, як це не важко було, зумів його якось переробити: там підрізав, тут підшив. Звичайно, з цього вийшло небагато толку, але це не заважало йому одного прегарного дня вдягнутись у його і помандрувати за щастям в чужі і далекі краї.

Вийшовши з дому рано-вранці, коли ще всі солодко спали, він весело йшов все далі та далі. Коли йому часом доводилось побачити на дорозі де-небудь глиняний черепок, що виблискував на сонці, Мук негайно нагинався, брав його і ховав у кишеню, впевнений, що цей черепок рано чи пізно, але неодмінно обернеться у величезну перлину, а коли Мук запримічував де-небудь здалеку блискучу воду або баню мечеті, то тим дужче поспішав туди, думаючи, що от, нарешті, він досяг якоїсь чарівної країни. Але швидко, одначе, фізична втома і голод нагадали йому гірку дійсність, і він йшов все тихше й тихше і робився задумливим. Так проходив неборака два дні холодний і голодний, не раз впадаючи в розпуку. Єдиною їжею було для нього польове зілля, а ліжком - вогка й мілка земля.

На третій день уранці він несподівано угледів велике місто і, зібравши останні сили, поспішив йому назустріч. Не дивлячись на те, що спочатку йому здавалося місто зовсім близько, він прийшов туди лише в обід і, стомлений без кінця, сів відпочити під першою пальмою, потім знову встав і пішов по вулиці в надії, що хто-небудь покличе його у хату відпочити і пообідати. Спинився він біля одного високого будинку і довго зажурено дивився на його. Нарешті одне вікно відчинилося, з його виглянула стара жінка і пискливим голосом заговорила: «Сюди, сюди, всяк обідати йди!.. На столі стільки страви, що були б тільки ласкаві. Сусіди до нас - обідати час!»

Розчинилися двері, і незчисленна сила собак і кішок почали входити в будинок. Декілька хвилин він стояв і не знав, що йому робити: йти туди чи оставатись на вулиці, але зважився піти, і, зійшовши сходами, він угледів ту саму жінку, що кликала когось у вікно.

Вона обвела його очима і спитала, чого йому треба.

- Адже ж ти усіх запрошувала на обід,- відповів Маленький Мук.- От я й прийшов. До речі, я дуже голодний, і обід мені не зашкодить.

Баба розсміялася.

- Відкіля ти узявся, чудернацький чоловіче? - спитала вона карлика. - Та тут усе місто знає, що я варю обідати лише для моїх гарненьких кішечок і кличу їхніх друзів, щоб не було їм самим нудно.

Маленький Мук коротко розповів всю свою історію, додавши, що, оставшись сиротою, він тепер пішов шукати щастя на далеку чужину.

Щира сповідь карлика так уподобалась бабі, що вона не тільки нагодувала його, а й закликала навіть на службу, сказавши, що служба його буде остільки легкою, оскільки і чудною.

Агафця (так звалася стара) мала двох наймиліших котів, яких щоранку треба було розчісувати гребенем і намазувати пахучою помадою, а на ніч класти їх на шовкових подушках і закривати єдвабною ковдрочкою.

Крім того, Мук мусив наглядати і за собаками, які жили в тім же будинку, але вони вимагали значно менше клопоту.

І жилося Маленькому Мукові у баби Агафці зовсім не зле: роботи було мало, а їсти - скільки хочеш. Лихо було одне. Як тільки баба куди-небудь ішла з дому, так усі коти починали скакати по кімнаті, наче їх кусав гедзь. Звичайно, що тільки стояло на столі, все це летіло на підлогу і розбивалося вщент. Як тільки баба рипне дверима у сінях, вони в ту ж хвилину заспокоювалися і ховалися у подушки, а коли вона входила в кімнату, то починали махати хвостиками і вдавати з себе тихих та мирних котят.

Звичайно, баба у всьому звинувачувала Мука і починала його лаяти за всі бешкети і збитки, зроблені ними.

Муку було дуже сумно, що він не знайшов бажаного щастя в хаті своєї нової господарки, і він навіть надумав покинути службу, але заявити про це вагався.

Прибираючи кошачу кімнату, маленький карлик часто звертав увагу на сусідні двері, які завжди були замкнені. Йому ні разу не доводилося