Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

Король спитав обвинуваченого карлика, чи правду говорить скарбничий і де він взяв те золото, що хотів закопати в землю. Мук відповів, що золото було випадково ним знайдено і що він збирався не закопувати його, а навпаки - викопати. Всі присутні голосно розсміялися, а король розсердився за таку нахабну брехню на Мука.

- Нікчемний! Як ти смієш брехати так по-дурному і так нахабно в очі своєму королю, якого ти так безсоромно обікрав?! - крикнув він на все горло, а потім, звернувшись до скарбничого, додав: - Кажи по правді - стільки чи менше не стає грошей в моїй скарбниці?

Скарбничий відповів, що він впевнений у тому, що навіть більше золота зникло з деякого часу із каси, і що він готовий заприсягнути, що це і є те саме золото, якого не стає у нього.

Тоді король звелів закувати Маленького Мука в кайдани і посадити його у в’язницю, а золото висипати на стіл і порахувати червінці. Коли виймалась остання жменя золота, король запримітив на самому дні папірець і, вийнявши його, прочитав:

«Хто найде цей скарб, той мусить передати моєму сину.

Цар Саід».

Цар Саід був батько теперішнього короля. Декілька років тому назад, коли ворог напав на його державу, він закопав велику частину своїх скарбів у землю для того, як тепер виявилось, щоб вони не попались у руки ворога, а перейшли синові.

Впевнившись у тому, що Мук зовсім не винуватий і що скарбничий хотів його обдурити, король, по звичаю східних країн, послав останньому шовковий мотузок, щоб той власноручно повісився. Мука ж він пообіцяв випустити, коли маленький карлик признається, як йому пощастило зробитись таким видатним скороходом.

Мук відповів йому, що все залежить від його черевиків, одначе потаїв, що, тричі перекрутившись на закаблуках, можна летіти куди здумається. Король захотів попробувати. Він обув черевики і зараз же, наче вихор, понісся по саду. Він хотів уже стати, але не знав, що йому зробити. Карлик же, помщаючись, примусив його бігати доти, доки він не упав непритомний. Коли ж він через деякий час прийшов до тями, то страшенно розлютувався.

- Я обіцяв тобі дати життя і волю! - крикнув він сердито.- Але ти мусиш через двадцять годин покинути мою державу, коли не хочеш вкупі зі скарбничим погойдатись на шибениці.

І знову бідний Мук помандрував собі світ за очі без шеляга в кишені, а його черевики і паличку король звелів сховати в своїй скарбниці. Коли він перейшов кордон, то опинився серед густого лісу. Під смоковницями він побачив прозорий струмок. Пахуча, свіжа трава приваблювала його до себе, і він упав, стомлений, на землю. Лежав і думав, що вже ніколи йому не доведеться угледіти щастя.

На дереві, під яким він спочивав, росли чудесні смокви, і Мукові захотілося одну з них зірвати. З’ївши смокву. Мук пішов напитися води, але як же він злякався, коли в струмку побачив себе з величезними ослячими вухами і товстим довгим носом.

- Ослячі вуха! - крикнув він.- Але так мені і треба, так і треба, бо сам я втратив своє щастя, сам його потоптав ногами.

Довго він докоряв себе, а потім зірвав другу смокву і почав її їсти.

Наївшись, Мук хотів сховати під свій капелюх вуха, але ловнув їх і помітив, що вони знову стали такими, як і були, звичайними людськими вухами. Він зрозумів, що від смокв першої смоковниці виросли ослячі вуха, а від другої - стали людськими.

Це подало йому цікаву думку. Він нарвав з кожного дерева стільки смокв, скільки міг забрати, і помандрував у найближче місто, щоб купити там прив’язну бороду й інше убрання. Карлик вирішив знову вернутися в ту країну, з якої його недавно вигнали.

Прийшов і сів під брамою королівської палати з кошиком, наповненим смоквами. Він знав, що король дуже любив смокви і, справді, не пройшло декілька хвилин, як прийшов дозорець над кухнями і купив смокви.

Король за обідом був дуже веселий і весь час хвалив дозорця за те, що той завжди умів подати на стіл смачні страви. Дозорець щасливо усміхався, знаючи, що на закуску він подасть ще смачніше.

- Почекайте, почекайте, ще не те буде! - підлащувався дозорець, низько вклоняючись і зацікавлюючи принцес і інших присутніх. Аж ось на столі і смокви.

- Які розкішні, які розкішні! - радо закричав король.- Хвалю тебе, хвалю тебе, любий дозорце, і не забарюсь тебе нагородити! - І негайно король почав власноручно роздавати смокви: принцам і принцесам по дві, а паням придворним по одній. Всі останні він поставив перед собою і став їсти, як ніколи.

- Ох, лишенько, що це з вами? - крикнула враз принцеса.

Всі глянули на короля і застигли. Над його головою стирчали величезні вуха і такий довгий ніс, що сягав аж до підборіддя. А проте зо всіма присутніми те ж саме сталося. Всі злякано дивились один на одного і не знали, що робити.

Король зараз же звелів поскликати усіх місцевих лікарів, і через кілька хвилин їх було, як мух. Вони прописували то одні, то другі ліки, але вухам від цього було не легше: вони оставалися такими ж довгими, як і були.

Мук все це передбачав і давно вже придбав таке убрання, яке звичайно носять вчені, купив він і довгу бороду і, знаючи, що його не пізнають, пішов у палату короля. Він прикинувся лікарем з якоїсь далекої, чужої сторони і запропонував вилічити усіх від страшної хвороби. Звичайно, не забув він узяти з собою і мішка зі смоквами.

Спочатку Муку король не повірив, але Мук дав попробувати одну смокву комусь із принців і тієї ж хвилини вуха стали людськими. Всі почали просити карлика допомогти в їхньому горі, а сам король взяв його за руку і, одвівши в свою скарбницю, сказав:

- Тут лежать всі мої скарби, що хочеш бери собі, але дай мені маленькі вуха.

Мук довго не думав і зразу взяв свої черевики і паличку. Обувшись, він зірвав з себе бороду, і здивований король угледів перед собою свого скорохода.

- Пізнаєте мене, ваша величність? Я прийшов вам віддячити за ваші кривди, і ось