Читати книгу - "Гауф. Переклади, Олександр Олесь"

Коли він доїдав уже останні краплини юшки, морські свинки почали курити аравійським ладаном, і кімната наповнилась блакитною хмарою диму. Цей дим став густішати і важчати, і Якову нестерпимо захотілося спати. Уві сні йому декілька разів хотілося попросити, щоб його пустили до матері, але як тільки він починав прокидатись і приходити до пам’яті, ладан ставав дужче пахнути, і Яків засипав знову. Вві сні йому ввижались дивні речі. Снилось, наприклад, що баба зняла з його убрання і натомісць одягла білячу шкуру; і він починав з білками стрибати і прислуговувати. Насамперед йому звеліли чистити полуботки.

Батько Якова був шевцем, і ця робота була для Якова добре знайома. Потім звеліли йому разом з білками ловити пилинки і просівати їх крізь густе сито. З тих просіяних пилинок для старої варили якусь м’яку страву, бо баба давно вже не мала зубів і не могла їсти нічого твердого. Крім цього, Яків мусив ще носити воду і збирати в горіхові шкаралупки росу з троянд для питва бабі. Баба пила завжди багато, і доводилося збирати роси немало. Також Якову треба було прибирати кімнати, дивитися за підлогами і чистити їх. Аж ось, нарешті, йому дали найвищу посаду: його послали на кухню. Такої почесної посади можна було добитись не швидко, і давалась вона далеко не кожному. Через деякий час Яків з простого помічника кухара став першим кондитером. Він навчився так гарно пекти різні ласощі, що навіть сам собі дивувався. Так пройшло сім років. Одного разу стара, кудись ідучи з дому, звеліла йому опатрати курку і начинити її травами, і гарненько підрум’янити. Яків і це зробив бездоганно. В коморі, де ховались трави, він запримітив у стіні шафу, якої не бачив раніше, і з цікавістю почав приглядатись до неї. Відчинивши двері, він побачив декілька маленьких кошиків, у яких щось лежало і надзвичайно приємно пахло. В однім з кошиків найшов якусь чудну траву, яка так само пахла, як та юшка, що вперше була подана бабою. Пахощі були настільки сильні, що Яків мимоволі став чхати і чхав доти, доки не... прокинувся. Розтуливши очі, Яків угледів себе на канапі і, дивуючись, глянув навкруги.

- Невже це сон? - проговорив він сам до себе.- Ні, ні! Не може бути. Я ручусь головою, що не дуже давно я був білкою, товаришем морських свинок і, нарешті, славетним кухарем.

«Уявляю собі, як мати буде сміятися, коли я про все це розкажу їй. Аби тільки вона не стала мене докоряти, що я так довго спав у чужій хаті, замість того, щоб допомагати їй на базарі». З цією думкою він швидко скочив з канапи, щоб іти додому, але помітив, що ноги не слухаються його і що сам він ніби п’яний, або спросоння на кожнім кроці спотикається то на шафи, то на двері. Та нарешті він таки якось вибрався з хати на вулицю.

Стара, очевидно, завела його на самий край великого міста, і йому довго довелось блукати по вулицях і переулках, доки він дотрапив до базару. Прийшовши на те місце, де мати його завжди торгувала, він застав звичайний галас. «Ой кумоньки-голубоньки! Подивіться, який чудний карлик!» - закричала над самим його вухом якась торговка.

Іншого разу Яків неодмінно побіг би і сам подивитись на чудного карлика, бо, взагалі, він був охочий подивитися на всяке диво, але тепер йому було не до того: він поспішав до своєї матері, що сиділа на своїм звичайнім місці серед кошиків з садовиною та городиною. Вона не закликала, як раніше, покупців і здалась Якову дуже сумною. Більше того - вона наче схудла і зблідла. Яків підійшов до неї ззаду, положив їй руку на плече і спитав тихим та ніжним голосом:

- Матінко! Що з тобою, ти на мене сердишся?

Ганна обернулася, глянула і, затуливши очі рукою, перелякано відхитнулася назад.

- Чого тобі від мене треба, гидкий карлику? - сердито закричала вона.- Геть з моїх очей, я і півшеляга не дам тобі за твоє чудернацьке ламання.

- Матінко! Що з тобою? Хіба ти не пізнаєш мене, що проганяєш від себе?

- Геть собі! - крикнула Ганна ще голосніше.- А то я розправлюся з тобою по-своєму.

«Нещасна! Мабуть, збожеволіла»,- подумав Яків, і, помовчавши, знову озвався до неї:

- Та хіба ти не пізнаєш мене, матінко? А приглянься краще, я ж твій син - Яків.

Ганна хотіла відіпхнути його рукою, а інші торговки накинулись на його з лайкою, стали докоряти йому, соромити, що він знущається з бідної жінки, якій зовсім не до жартів з того часу, як у неї украли єдиного сина, вродливого, повновидого хлопчика. Яків стояв і ніяк не міг зрозуміти - що таке сталося, за що його звуть гидким карликом.

Впевнившись, що мати ні в якому разі не визнає його за рідного сина, він рішив, не гаючись, піти в ту крамничку, де батько його раніше починяв чоботи. Підійшовши до дверей, хлопець з цікавістю відчинив їх. Сам господар, очевидно, настільки був захоплений своєю роботою, що в перші хвилини не звернув на його ніякої уваги, але ось він глянув і випустив з рук полуботок, дратву і шило, і закричав зляканим голосом:

- Господи! Що це таке?

- Добривечір, пане господарю! А як ідуть ваші справи?

- Погано, карлику,- сказав швець, який на диво теж не пізнав Якова.- Я зостався один і з кожним роком роблюся старішим та слабішим.

- Хіба у вас немає помічника? А де ж ваш син?

- Бог його святий знає. Уже сьомий рік минає, як його украли на базарі.

- Сім років! - злякано проговорив за батьком Яків.

- Еге, карлику, сім років. Це було так. Одного разу на базар, де жінка моя торгує то сим, то тим, садовиною та городиною, прийшла якась стара та гидка баба. Накупивши різного краму, вона стала просити, щоб хто-небудь допоміг їй віднести покупку додому. Жінка моя з ласки своєї послала з нею нашого сина, і з того часу ми його більше не бачили.

- Ви кажете, що це сталося сім років тому назад?

- Рівно сім літ мине весною. Як і де ми його не шукали, наша праця була даремною.

Кажучи так, батько Якова стукав