Читати книгу - "Що не день, то субота"

— Даруйте, але ж...— почав був пан Пляшкер.

— Оце вам нинішнє виховання, — сказала якась пані, — дитина співає непристойні куплети, а батько стоїть поруч і тішиться!

— Даруйте...— почав був знову пан Пляшкер, але Суботик затис йому пальцем рота.

І перше ніж пан Пляшкер устиг щось пояснити, перехожі порозходилися хто куди, а він залишився на вулиці сам — із Суботиком на руках.

— Чому ти називаєш мене татом? Мені здається, це просто нахабство! — сказав пан Пляшкер. Він не на жарт розгнівався.

— Як це — чому? — перепитав Суботик і від подиву навіть вийняв пальця з рота. — Ви ж тепер мій тато!

— Ніякий я тобі не тато! Моє прізвище — Пляшкер. Я живу он у тому будинку. І дітей у мене немає. Усі про це знають! Будь-хто може це підтвердити! — вигукнув пан Пляшкер. Йому дуже хотілося скинути з себе Суботика. Але той вчепився міцно-міцно і, здавалося, ось-ось заплаче.

— Таж у нас так заведено! Той, хто впізнає Суботика, мусить узяти його до себе додому. І годувати.

— Взяти тебе до себе додому? — з жахом перепитав пан Пляшкер. Він подумав про пані Моркван. — Це неможливо! До того ж я не знаю, що Суботики їдять.

— Вони все їдять, тату, геть усе! — відповів Суботик і відразу ж заходився гризти піджак пана Пляшкера. Той не встиг і оком кліпнути, як Суботик відгриз увесь комір.

— Зараз же покинь гризти мій піджак! — злякано вигукнув пан Пляшкер.

— Мені смакує ця тканина, — сказав Суботик з повним ротом і потягся до капелюха пана Пляшкера.

— Не смій їсти мої речі! — підвищив голос пан Пляшкер, силкуючись урятувати капелюха.

— Ви наказуєте чи просите? — спитав Суботик, жуючи далі.

— Наказую! — суворо вигукнув пан Пляшкер.

— Ах, он як! — сказав Суботик і вмить проглинув капелюха. А тоді витяг із кишені пана Пляшкера носовичок і взявся за нього. — Яка смакота! — приказував він, закочуючи від утіхи очі.

— Ну гаразд! Я прошу тебе дати спокій моїм речам, — квапливо сказав пан Пляшкер і прикрив рукою краватку.

— Ви просите мене, татусю? — перепитав Суботик. Він негайно ж повернув панові Пляшкеру обгризений носовичок і виплюнув усе, що було в роті. — Якщо ви мене просите, я, звичайно, ніколи більше цього не робитиму.

— Що ж мені тепер діяти? — бідкався пан Пляшкер. — Де тебе подіти?

— Ходімо разом додому, — підказав Суботик. — Я втомився і хочу спати.

— Ні... Річ у тому, що...— почав був пан Пляшкер, збираючись виголосити довгу промову. Але, глянувши на Суботика, побачив, що той солодко спить у нього на руках.

Пан Пляшкер похитав головою, постояв якийсь час, вагаючись, а тоді повернувся й пішов до будинку пані Моркван. За кілька кроків від дверей він зупинився.

— Ми вже прийшли? — спитав Суботик, прокинувшись і звівшися на руках у пана Пляшкера.

— Добре, що ти прокинувся, — сказав пан Пляшкер. — Я все вже обміркував і бачу, що не можу взяти тебе до себе додому. Якщо пані Моркван побачить тебе, вона вижене нас обох.

— Подумаєш, бабця Шморкван! — сказав Суботик і висолопив язика. — А ви скажіть їй, що до вас у гості приїхав небіж.

— Вона зразу помітить, що ти не дитина, — відповів пан Пляшкер. — І до того ж ти голий.

— А ви купіть мені, в що вдягтися, — сказав Суботик.

Пан Пляшкер поглянув на годинника.

— Не встигнемо. Крамниці ось-ось зачиняться. А завтра неділя!

— Нічого, татусю. Купимо в понеділок, — вирішив Суботик. — А до понеділка сховайте мене.

— Де ж я тебе сховаю? — запитав пан Пляшкер у відчаї.

— Як ви мене кинете отут на вулиці, я кричатиму, аж доки прибіжить бабця Моркван. Я скажу їй, що ви мені батько, і вона впустить мене до вас, — заявив Суботик.

— Тільки не кричи! — злякано прошепотів пан Пляшкер. — Я придумаю, як непомітно пронести тебе в кімнату. А ти сиди тут тихесенько і ані пари з вуст. Чекай, доки я повернуся!

Посадивши Суботика під розлогим кущем у присадку, він рушив до будинку.

Ступивши кілька кроків, він почув пронизливий спів: