Читати книгу - "Погана"

Напівпорожні, спустошені, сумні. Я хиляю п’ятдесят мілілітрів «Бомбей Сапфір», що єдиний устояв у холодильнику. Решту міні-бару я висмоктала до краплі, перш ніж відключилася вчора ввечері. На похмілля, як то кажуть. Він обпікає мене зсередини, мов розчинник для фарби.

Шоколадний коржик – частування від закладу – лежить на таці серед чашок та блюдець. Хромований срібний чайник. Пакетики чаю «Твайнінґс». Я запихаю коржика до рота й жую. Він, здається, полегшує гіркоту зради, підсолоджує бридотний сморід підлості. Et tu, Brute? Він ніби вдарив мене у спину моїм власним довбаним ножем.

Ніно, о, Ніно,

Я йду по тебе. Ніно,

Ти, Ніно, хробак.

Я помічаю його чорний фетровий капелюх, кинутий біля крісла. Підіймаю й міряю його. Червоні «Мальборо», шкіра, секс – я заплющую очі та вдихаю його запах. Згадую, як уперше побачила його на віллі Бет і здавалося, що весь світ завмер. Ніно віз мою мертву близнючку в багажнику свого пасажирського автомобіля, а зі стерео волала «Металліка». М’язисті руки в чорнилі татуювань. Голе тіло. Чіткі кубики пресу. Бездоганний дванадцятидюймовий[11] член. Я хмурюся. Ні, я не сумую за Ніно, лише за його членом.

Я мов зараз його бачу, принаймні його спину, як він мчить на машині Амброджо, все далі по Пікаділлі, як блимають червоні задні ліхтарики «ламбо». Господи, як мені подобалася та поїздка. Хай тобі трясця, Ніно, пес ти зрадливий. Той автомобіль був коханням усього мого життя.

«Якщо нічого ні від кого не очікуєш – ніколи не розчаруєшся…» Треба було дослухатися до Сильвії Плат[12]. Треба було податися в черниці.

Я зісмикую з голови капелюха і жбурляю його на канапу, вловлюючи аромат трояндового букета, що стримить у вазі біля дверей. Як він пережив моє нічне божевілля? Насильство й мародерство, як у вікінгів. Я, мов Кіт Мун, чи Кіт Річардс, чи ще якась рок-зірка, розносила власну кімнату. Мов тайфун, мов торнадо – ураган «Алві».

Мені тиждень знадобиться, щоб прийти до тями. Я вбити ладна за кокаїн. Або за протизастудний напій.

Так. З мене досить. Де, в біса, айфон Бет? Він має бути десь тут.

Я обшукую яскраво-червоні оксамитові фіранки, що зібганим жужмом валяються біля стіни. У вітальні по всій підлозі розкидано свічники, кришталеві оздоби та глянсові журнали. Принаймні курки тут немає. Або тигра. Або дитини. Я почуваюся ніби під час знімання «Похмілля у Веґасі IV». Господи, от якби це справді був фільм, тоді я натиснула б на паузу або відмотала назад. Повернулася б до самого початку та задушила ту сучку ще в утробі.

Нарешті я знаходжу телефон, що стирчить з-під килима. Хапаю його та відкриваю завантажений мною застосунок, що відстежує мобілку Ніно. Це була геніальна ідея, Алві. Одна з найкращих відомих мені фішок. Я взяла телефон Ніно, коли він був у душі. Він щойно там лазив, тож мобілка була розблокована. Я встановила цю програму просто про всяк випадок. Боже, як добре, що я це зробила. Щось мені підказувало, що не слід йому довіряти. Якось я здогадувалася, що в ньому повно лайна. Я могла всю ніч чекати на нього внизу, у тому барі, п’ючи мартіні з горілкою. Тепер я бачитиму, де Ніно є, завжди, коли він буде в зоні досяжності. Я вперше перевіряю застосунок. Останнє місце, де з’являвся той ушльопок, – десь в аеропорту Гітроу. Але це було багато годин тому. Я натискаю «Оновити» раз, удруге, втретє, вчетверте. Нічого. Бля, воно не працює. Його місцезнаходження не відображається.

Так. Усе. Я в глибочезній дупі. Тепер мені нізащо його не зловити. Цей застосунок – єдина можлива стежка до нього. Я ногою буцаю чайник у камін і жбурляю чашку в двері. Вона розколюється та розпадається надвоє, як моє дурне серце. Як я, в біса, намірилася його знайти?

«Я на крилах, бистрих, немов уява чи любовна мрія, Полину мститись»[13].

Я знову зиркаю на екран. Він може зараз бути в літаку. Може, в нього телефон в автономному режимі. Згодом ще перевірю. Усе буде добре. Розслабся, крихітко. Охолонь.

Вісім пропущених дзвінків та одне нове повідомлення на електронну пошту, від моєї мами для Бет. Я клацаю на повідомлення та читаю.

Від: Мевіс Найтлі MavisKnightly1954@yahoo.com

Кому: Елізабет Карузо ElizabethKnightlyCaruso@gmail.com

Дата: 31 серпня 2015 09:05

Тема: Де ти є?

Елізабет, любенька, куди ти, в біса, поділася? Я божеволію з хвилювання. Я тут, у Таорміні, з твоїм сином і нянею, і ніхто нічогісінько не знає. Поліцейські лазять скрізь, ставлячи запитання про твою сестру. Здається, через те що її закопали в тому лісі, здійнявся якийсь гамір. Я переказала їм те, що ти розповіла мені по телефону, що це був нещасний випадок, але навряд чи вони мені повірили…

Я минулого тижня потелефонувала мамі та розповіла їй, що Алві загинула. Я сказала, що вона жахливо плавала і впала в басейн п’яною. Вона здавалася анітрохи не здивованою. Скоріше говорила полегшено…

Хай там як, досить про це. Мене так засмутила звістка про Амброджо. Який шок. Бідненька, бідненька моя. Можу лише уявити твої страждання. Він був справді пречудовим чоловіком. Найкращим зятем. Такий багатий. Такий хвацький і вродливий. Я ніколи не забуду вигляду його спини, коли він чекав на тебе біля вівтаря. Я сказала поліцейським, що це ніяк не могло бути самогубство. Такий гарний і заможний чоловік, як він, не наклав би на себе руки отак, ні сіло ні впало. Я показала їм вашу світлину з медового місяця, ту прекрасну картку, де ви вдвох на пляжі насолоджуєтеся дайкірі на заході сонця. «Амброджо Карузо, – сказала я офіцерові, – одружений із моєю дочкою Бет. Ви наклали б на себе руки, якби вона була вашою дружиною?» Він погодився, що ти – щось особливе. Він навіть дійшов до того, що зазначив, що ти успадкувала свою красу від своєї мами. І, мушу визнати, я цього не заперечувала. Якби він бачив твого батька, Алвіна, йому в голову не закралося б жодного сумніву. Полюбляють вони пускати бісики, ці італійські чоловіки. І слід сказати, що це змінює життя на краще. У Сіднеї жінки певного віку стають просто невидимі. Але я все ще жінка. У мене все ще є свої потреби. І я ціную цей комплімент. Докладаєш зусиль, доглядаєш за собою… хімічні пілінги, регулярна епіляція воском, зрошення кишківника. Намагаєшся залишатися в формі. Я поки ще не збираюся в могилу.

Хай там як, любенька, приїжджай побачитися зі мною. Увесь цей стрес не на користь моїм нервам, і можу сказати, що кортизол заважає гормонотерапії.

Завжди твоя,

Матуся ххх

P.S. Я намагалася дотелефонуватися на твій мобільний, але, схоже, на лінії якісь технічні негаразди. Він просто дзвонить, дзвонить, а потім перемикається на голосову пошту. Янголе, будь ласка, чи могла б ти мені перетелефонувати?

Я видаляю листа. Хитаю головою. Вона неймовірна.

У двері стукають.

Що це? Поліція?

– Хто там? – питаю я.

Я дивлюся у вікно. Думаю, якщо доведеться, я зможу вилізти. Який це поверх? О, пентхаус… Геніально. Чудовий план, Алві. Ти гола-голісінька. Центр Лондона. Середина дня. Ніхто