Читати книгу - "Погана"

– Даруйте, мадам, але ті, в кого кімнати зняті до дванадцятої, виселилися, гм, о дванадцятій.

– Так. Зрозуміло. А зараз котра?

– Пів на другу.

Гадство.

– Я йду.

Я маю зникнути, доки ніхто не побачив цієї кімнати. Ми з Ніно сплатили за рахунком (готівкою, минулого вечора, товстенним оберемком євро), але це була сплата за проживання, а не за повне відновлення цього довбаного номера. Треба вшиватися.

Але мені нічого вдягти. Ніно продовбався з валізою мого одягу. Разом з усіма грошима. Що він намірився робити з сукнями моєї сестри? Від «Ґуччі», «Ланвін» і Тома Форда. Чесно кажучи, я маю сумнів, що вони йому личитимуть. Ха! Я хочу їх повернути. І мою фотку Ченнінґа Тейтума. Повірити не можу, що він і її теж захопив. Не схоже, щоб вона йому була потрібна.

Я хапаю свою брудну вчорашню сукню (маленьке чорне плаття Бет від «Шанель») і мчу до ванної прийняти душ. Ступаю у воду, від якої підіймається пара. Співаю на все горло «You Oughta Know» Аланіс Моріссетт. Я замотую волосся в тюрбан, накидаю халат і прямую до кімнати. Запалюю собі сигарету, а потім крокую туди-сюди, як лев у клітці в зоопарку. Мені потрібне бабло, щоб вирушити на пошуки Ніно – оплачувати перельоти, готелі, горілку тощо. Але з усіх моїх власних карт усе вишкребено, а картки Бет я не зможу використати, не привертаючи уваги.

Що мені робити?

Мені в око впадає діамантове намисто Бет, що сяє в мене на шиї. Діамантові сережки Бет. Годинник Бет – «Омеґа». А ще на мені її каблучки – весільна й отримана на заручини… Усі вони стали в пригоді минулого тижня, коли я корчила з себе свою близнючку. Я здурила майже всіх, але тепер, здається, вони мені не потрібні.

Цікаво, скільки я отримаю, якщо їх закладу.

Так і зроблю. Просто зараз. Уже пішла.

Я вже наміряюся відчинити двері та мчати сходами вниз, до Мейфейра, коли зупиняюсь – із рукою на дверній ручці – та завмираю. Про що, в біса, я думаю? Серйозно? Бідолашна маленька, няшна, беззбройна Алві проти цього лютого чудовиська Ніно. Він професіональний гангстер-ліквідатор. У нього двадцять років досвіду. Лише самому Богові відомо, скільки людей він повбивав. Точно більше, ніж я. Може, сотні. Або тисячі. Отож які в мене шанси? Я, либонь, зовсім рамси поплутала.

Я відпускаю дверну ручку та падаю важкою купою на підлогу.

Я могла б мати це все.

Це було так близько. Так до біса близько. Вілла. Машина. Яхта. Дитя. Безцінні витвори італійського живопису епохи Відродження. Я жила тим життям. La dolce vita[14]. Два мільйони євро були лише початком. Він забрав у мене все, кинувши тут учора ввечері. Гарячі сльози набігають на очі та струмочками стікають униз. Я кліпаю, кліпаю, кліпаю, стримуючи їх.

Що це за аромат? «Міс Діор Шері»? Це дивно, навіть після душу я досі пахну парфумами Бет – цукровими, чіпкими, нудотно-солодкими. Я, либонь, надто ними намастилася.

Голос моєї сестри шепоче мені на вухо.

– Ну, начувайся.

Що-що? Це що, Бет?

Я розплющую очі й сідаю. Озираюся, але кімната порожня. Тут нікогісінько немає, окрім мене.

– Ти вбила мене.

– Не те щоб. Ти типу послизнулася. – Я справді маю це слухати? – Ти більш не моя проблема.

– Ха. Я ще нею стану. Просто почекай.

– Що за хуйня? Ти мені погрожуєш? Ти мертва. Я на власні очі це бачила…

– Я ще помщуся.

Я встаю та прихиляюся до стіни, моє обличчя вкриває холодний піт, дихання в мене коротке, уривчасте. Я вмикаю все світло в кімнаті: сяйливі золоті люстри, торшер на письмовому столі, світильник на журнальному столику. Хапаю канцелярський ніж зі слонової кістки.

– Ти мені ще заплатиш, – каже вона. – Ти спокійнісінько вбила мого чоловіка, пришила мого коханця…

Чорт, вона моє рацію. Я таки справді це зробила. Мабуть, саме тому вона й гнівається.

– Гаразд. Постривай лише. Постривай, – кажу я. «Кинджал» тремтить у моїй руці. Голос у мене слабкий і тихий.

– О, почекати я можу. Мені нікуди йти. Ти вкрала моє життя, пам’ятаєш?

Вона сміється жорстоким, невеселим сміхом, як той жахливий клоун із «Воно». Звідки, в біса, він долинає? Я стою посеред кімнати, обертаюся на 360 градусів. Її тут немає, правда ж?

– По-перше, ти мертва. Ти копита відкинула. Дійшло? Ти просто дурний голос у мене в голові. По-друге, що ти зробиш? Говоритимеш до мене? Як страшно.

Тиша. Нічого. Ані писку. Ані сміху. Ані зітхання. Ані чхання.

– Бет? – Куди вона поділася? Я поволі йду до дзеркала. – Бет, це не смішно. Ти ще тут?

Я ступаю ближче, зазираю в свої очі. Зараз я так близько, що від мого дихання пітніє скло. Бет? Бет. БЕТ?

– «Мені помста належить, Я відплачу».

– ГАРРР. Стули пельку, зомбі-мудачка.

Я беркицаю назад на підлогу.

– Ти дозволиш Ніно втоптати тебе у бруд, так само як зробив Амброджо. Вони тебе трахають, а потім кидають. Тобі ніколи не змусити їх залишитися.

– Ні. Нізащо. Не дозволю.

– Поглянь лиш на себе. Ти така жалюгідна. Ти ніколи нічого не могла владнати.

– Я знайду Ніно, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

Я сідаю трохи пряміше та шморгаю носом.

Помічаю букет троянд, що глузують, сміються, дражнять мене. Ніно ніколи не купував мені квітів. Якщо подумати, ніхто не купував. Я помічаю невеликий білий конверт, запханий усередину вази. Підскакую та хапаю його.

О БОЖЕ МІЙ. Це від нього.

Чого він хоче? Що там написано?

CARISSIMA ELISABETTA[15], ЯКЩО ЗУМІЄШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ.

І все. Ані «Цілую», ані «Пробач, люба». Ані «Моя кохана, я скоїв помилку», ані «Я хочу, щоб ти повернулася», ані «Я жахлива людина». Якщо я зумію наздогнати його? Якщо? Якщо? Не може тут бути жодних довбаних «якщо». Я його заклята суперниця. Я не просто наздожену його. Ха. Я вб’ю його, він у мене отримає межи очі. Серйозно? Як зверхньо. Мені не треба з ним працювати. Той довбойоб усе зіпсував. Чи він думає, що я це просто так залишу? Ляжу на спинку, мов пудель, і хай трахає мене, як хоче? Валятимуся непорушно, наче ганчір’я якесь? Ні.

Я – АЛВІНА НАЙТЛІ.

Варто йому боятися.

О, вже час, Щоб роздум мій чи вбравсь у кров, чи згас!..

А помсті меж нема[16].

Я хапаю квіти повними, товстими оберемками, шипи на стеблах впиваються, дряпають, пронизують, починає текти кров. Я жбурляю троянди на килим, пелюстки летять вусібіч, вода розбризкується, з моїх пальців крапає кров. Я стрибаю, вгору і вниз, у босоніжках Бет від «Прада», стрибаю, стрибаю, стрибаю, доки від них кваша залишається.

«Берлінґтон Аркейд», Сент-Джеймс, Лондон

– Скільки?

– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів.

У чоловіка співочий шотландський акцент, як в Юена Мак-Ґреґора у «Мулен Руж!». Коштовності виблискують на чорній оксамитовій тканині, розстеленій на горіховому столі.

– Іще раз. Я не розчула.

– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів.

– Бля.

– Будьте здорові.

Я думала, може, п’ятдесят чи шістдесят тисяч. Сімдесят щонайбільше. Але це