Читати книгу - "Погана"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Даруйте, мадам, але ті, в кого кімнати зняті до дванадцятої, виселилися, гм, о дванадцятій.
– Так. Зрозуміло. А зараз котра?
– Пів на другу.
Гадство.
– Я йду.
Я маю зникнути, доки ніхто не побачив цієї кімнати. Ми з Ніно сплатили за рахунком (готівкою, минулого вечора, товстенним оберемком євро), але це була сплата за проживання, а не за повне відновлення цього довбаного номера. Треба вшиватися.
Але мені нічого вдягти. Ніно продовбався з валізою мого одягу. Разом з усіма грошима. Що він намірився робити з сукнями моєї сестри? Від «Ґуччі», «Ланвін» і Тома Форда. Чесно кажучи, я маю сумнів, що вони йому личитимуть. Ха! Я хочу їх повернути. І мою фотку Ченнінґа Тейтума. Повірити не можу, що він і її теж захопив. Не схоже, щоб вона йому була потрібна.
Я хапаю свою брудну вчорашню сукню (маленьке чорне плаття Бет від «Шанель») і мчу до ванної прийняти душ. Ступаю у воду, від якої підіймається пара. Співаю на все горло «You Oughta Know» Аланіс Моріссетт. Я замотую волосся в тюрбан, накидаю халат і прямую до кімнати. Запалюю собі сигарету, а потім крокую туди-сюди, як лев у клітці в зоопарку. Мені потрібне бабло, щоб вирушити на пошуки Ніно – оплачувати перельоти, готелі, горілку тощо. Але з усіх моїх власних карт усе вишкребено, а картки Бет я не зможу використати, не привертаючи уваги.
Що мені робити?
Мені в око впадає діамантове намисто Бет, що сяє в мене на шиї. Діамантові сережки Бет. Годинник Бет – «Омеґа». А ще на мені її каблучки – весільна й отримана на заручини… Усі вони стали в пригоді минулого тижня, коли я корчила з себе свою близнючку. Я здурила майже всіх, але тепер, здається, вони мені не потрібні.
Цікаво, скільки я отримаю, якщо їх закладу.
Так і зроблю. Просто зараз. Уже пішла.
Я вже наміряюся відчинити двері та мчати сходами вниз, до Мейфейра, коли зупиняюсь – із рукою на дверній ручці – та завмираю. Про що, в біса, я думаю? Серйозно? Бідолашна маленька, няшна, беззбройна Алві проти цього лютого чудовиська Ніно. Він професіональний гангстер-ліквідатор. У нього двадцять років досвіду. Лише самому Богові відомо, скільки людей він повбивав. Точно більше, ніж я. Може, сотні. Або тисячі. Отож які в мене шанси? Я, либонь, зовсім рамси поплутала.
Я відпускаю дверну ручку та падаю важкою купою на підлогу.
Я могла б мати це все.
Це було так близько. Так до біса близько. Вілла. Машина. Яхта. Дитя. Безцінні витвори італійського живопису епохи Відродження. Я жила тим життям. La dolce vita[14]. Два мільйони євро були лише початком. Він забрав у мене все, кинувши тут учора ввечері. Гарячі сльози набігають на очі та струмочками стікають униз. Я кліпаю, кліпаю, кліпаю, стримуючи їх.
Що це за аромат? «Міс Діор Шері»? Це дивно, навіть після душу я досі пахну парфумами Бет – цукровими, чіпкими, нудотно-солодкими. Я, либонь, надто ними намастилася.
Голос моєї сестри шепоче мені на вухо.
– Ну, начувайся.
Що-що? Це що, Бет?
Я розплющую очі й сідаю. Озираюся, але кімната порожня. Тут нікогісінько немає, окрім мене.
– Ти вбила мене.
– Не те щоб. Ти типу послизнулася. – Я справді маю це слухати? – Ти більш не моя проблема.
– Ха. Я ще нею стану. Просто почекай.
– Що за хуйня? Ти мені погрожуєш? Ти мертва. Я на власні очі це бачила…
– Я ще помщуся.
Я встаю та прихиляюся до стіни, моє обличчя вкриває холодний піт, дихання в мене коротке, уривчасте. Я вмикаю все світло в кімнаті: сяйливі золоті люстри, торшер на письмовому столі, світильник на журнальному столику. Хапаю канцелярський ніж зі слонової кістки.
– Ти мені ще заплатиш, – каже вона. – Ти спокійнісінько вбила мого чоловіка, пришила мого коханця…
Чорт, вона моє рацію. Я таки справді це зробила. Мабуть, саме тому вона й гнівається.
– Гаразд. Постривай лише. Постривай, – кажу я. «Кинджал» тремтить у моїй руці. Голос у мене слабкий і тихий.
– О, почекати я можу. Мені нікуди йти. Ти вкрала моє життя, пам’ятаєш?
Вона сміється жорстоким, невеселим сміхом, як той жахливий клоун із «Воно». Звідки, в біса, він долинає? Я стою посеред кімнати, обертаюся на 360 градусів. Її тут немає, правда ж?
– По-перше, ти мертва. Ти копита відкинула. Дійшло? Ти просто дурний голос у мене в голові. По-друге, що ти зробиш? Говоритимеш до мене? Як страшно.
Тиша. Нічого. Ані писку. Ані сміху. Ані зітхання. Ані чхання.
– Бет? – Куди вона поділася? Я поволі йду до дзеркала. – Бет, це не смішно. Ти ще тут?
Я ступаю ближче, зазираю в свої очі. Зараз я так близько, що від мого дихання пітніє скло. Бет? Бет. БЕТ?
– «Мені помста належить, Я відплачу».
– ГАРРР. Стули пельку, зомбі-мудачка.
Я беркицаю назад на підлогу.
– Ти дозволиш Ніно втоптати тебе у бруд, так само як зробив Амброджо. Вони тебе трахають, а потім кидають. Тобі ніколи не змусити їх залишитися.
– Ні. Нізащо. Не дозволю.
– Поглянь лиш на себе. Ти така жалюгідна. Ти ніколи нічого не могла владнати.
– Я знайду Ніно, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.
Я сідаю трохи пряміше та шморгаю носом.
Помічаю букет троянд, що глузують, сміються, дражнять мене. Ніно ніколи не купував мені квітів. Якщо подумати, ніхто не купував. Я помічаю невеликий білий конверт, запханий усередину вази. Підскакую та хапаю його.
О БОЖЕ МІЙ. Це від нього.
Чого він хоче? Що там написано?
CARISSIMA ELISABETTA[15], ЯКЩО ЗУМІЄШ НАЗДОГНАТИ МЕНЕ, МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ.
І все. Ані «Цілую», ані «Пробач, люба». Ані «Моя кохана, я скоїв помилку», ані «Я хочу, щоб ти повернулася», ані «Я жахлива людина». Якщо я зумію наздогнати його? Якщо? Якщо? Не може тут бути жодних довбаних «якщо». Я його заклята суперниця. Я не просто наздожену його. Ха. Я вб’ю його, він у мене отримає межи очі. Серйозно? Як зверхньо. Мені не треба з ним працювати. Той довбойоб усе зіпсував. Чи він думає, що я це просто так залишу? Ляжу на спинку, мов пудель, і хай трахає мене, як хоче? Валятимуся непорушно, наче ганчір’я якесь? Ні.
Я – АЛВІНА НАЙТЛІ.
Варто йому боятися.
О, вже час, Щоб роздум мій чи вбравсь у кров, чи згас!..
А помсті меж нема[16].
Я хапаю квіти повними, товстими оберемками, шипи на стеблах впиваються, дряпають, пронизують, починає текти кров. Я жбурляю троянди на килим, пелюстки летять вусібіч, вода розбризкується, з моїх пальців крапає кров. Я стрибаю, вгору і вниз, у босоніжках Бет від «Прада», стрибаю, стрибаю, стрибаю, доки від них кваша залишається.
Розділ другий«Берлінґтон Аркейд», Сент-Джеймс, Лондон
– Скільки?
– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів.
У чоловіка співочий шотландський акцент, як в Юена Мак-Ґреґора у «Мулен Руж!». Коштовності виблискують на чорній оксамитовій тканині, розстеленій на горіховому столі.
– Іще раз. Я не розчула.
– Двісті двадцять шість тисяч фунтів дев’яносто вісім пенсів.
– Бля.
– Будьте здорові.
Я думала, може, п’ятдесят чи шістдесят тисяч. Сімдесят щонайбільше. Але це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Погана», після закриття браузера.