Читати книгу - "Погана"

рот сповнюється кров’ю з розбитої губи. Відчуття такі, ніби я помираю, але, зрештою, я не мертва – не сконала на унітазі, як Елвіс Преслі. Моє тіло тремтить на чорно-білих кахлях. Фе, це що таке? А, це ж я. Запах тіла змішується з «Туалетним каченям» чи ще якоюсь хлорованою «Океанською свіжістю». Я гола-голісінька, на мені лише діамантове намисто Бет. Я повзу, мов диверсантка з піхоти, на теплий пухнастий килимок для ванної – мій усамітнений острівець у непривітному морі. Я у витонченій ванній кімнаті свого номера, з суцільного мармуру зі склом. Усе сяйливе. Новісіньке. Тут є джакузі й душова кабінка, що може вмістити двох людей. Я лежу на спині, витріщаючись на душ. Я б хотіла туди піти, але не впевнена, що мені це до снаги…

«С-с-с-с-с» – крихітний білий вбудований освіжувач повітря оббризкує приміщення хімозним магнолієвим ароматом. Мені в око впадає широкий екран телевізора, що висить на стіні. Я хапаю пульт і вмикаю його. У мене є якесь невиразне відчуття, що слід мені стежити за новинами, тенькає щось під ложечкою, і до алкоголю це не має жодного стосунку; скажімо, що це просто передчуття…

Недолуге фото: я на весіллі Бет.

Я збільшую гучність до максимуму.

– Сьогодні вранці в лісі біля Таорміни, Сицилія, було знайдено тіло жінки – як вважається, двадцятип’ятирічної громадянки Британії Алвіни Найтлі. Як повідомляє наш італійський кореспондент Ромео д’Альба…

Бля, бля, бля, бля, бля.

Бля, бля, бля, бля, бля, бля, бля.

Бля. ЯК ХУЙОВО.

Технічно це все ще хайку. Так, не Шекспір, але я зі страшного похмілля. Не можете ж ви очікувати, що я в такий час видаватиму найкращі роботи.

Мої цигарки біля раковини; я запалюю й затягуюся «Мальборо». Я не очікувала, що її тіло знайдуть, принаймні не так скоро. Я що, продовбалася?

Але вони не знають, хто то така.

Лисуватий чоловік у бежевому костюмі стоїть серед дубів і каштанів, тримаючи мікрофон просто перед подвійним підборіддям, що коливається, мов желе. (Як, у біса, він потрапив у телевізор? Він схожий на яйце у м’ясному фарші.) Він показує на прогалину в лісі за його спиною, змахуючи білою одутлою рукою. Яма в землі, огороджена поліцейською стрічкою, купа землі й тонна цегли, насипаний щебінь і потрощений бетон: могила моєї близнючки.

– Це будівництво велося без дозволу. Незавершена, невдало сконструйована будівля ховалася глибоко в сицилійських лісах. Але сьогодні вранці незрозумілий запах привернув увагу Антонії Річчі Альсатіан. Синьйора Річчі, будь ласка, розкажіть нам, що сталося, коли ви гуляли зі своєю собачкою Люпо.

Камера наводиться на жінку, що стоїть біля Ромео. Антонія маленька, в теплій куртці з капюшоном, золотаве витке волосся німбом оточує голову. Обличчя в неї видовжене, на носі – горбинка. Як на мене, вона чимось скидається на свого собаку. Люпо, хекаючи, стоїть у неї між ніг, його великий рожевий язик звисає, гнучкий і мокрий, вуха настовбурчені, з гострими кінчиками. Ромео тицяє мікрофон Антонії в обличчя. Вона здається до всрачки переляканою.

– Люпо… він нюхати… він гавкати на дім. Він засмучений. Я намагаюся його… відтягнути його, але він не рухатися. Він дуже хороший собака.

Люпо гавкає.

– Чшш, Люпо.

Вона чимось його частує.

– Він копати, копати й копати. Він щось ловити під дім. Мене, я думати, це topo, це… «пі-пі»?

– Миша?

– Миша. Але я зляканий. Дім, він виглядати strano… дивно… а тоді я виявити тут довге біле волосся. Ось тут. Просто отут. – Вона показує на землю. – Я чути історії. Я знати. Я знати коза ностра… Тож я телефонувати поліція.

Ромео киває й відсовує від неї мікрофон. Він дивиться на собаку, що тепер нюхає його між ніг.

– Ні. Basta[8], – каже Антонія, напружено тягнучи повідець Люпо. – Mi dispiace[9].

– Поліцейські прибули о пів на восьму сьогодні вранці. Вони говорять, що така картина типова для горезвісної сицилійської мафії, коза ностра. Вони не здивувалися, знайшовши тіло, сховане в бетонних підвалинах.

Камера перемикається на сицилійські ліси. Собака піднімає задню лапу і дзюрить на щебінь.

– ЛЮПО. НІ.

– Знайдене тіло Алвіни Найтлі та підозри щодо її вбивства ставлять під сумнів припущення про самогубство чоловіка її сестри, Амброджо Карузо, двадцяти дев’яти років, що загинув лише три дні тому. Поліція шукає докази того, що насправді Амброджо Карузо також був убитий. Це Ромео д’Альба, для «Новин Бі-Бі-Сі», наживо з Таорміни.

Ну круто.

Я пультом вимикаю телевізор.

У них є моє тіло та тіло Амброджо. Це лише питання часу. Вони шукатимуть Бет. Сподіваюся, тільки щоб допитати й дізнатися, чи зможе вона щось прояснити. Але сестра-близнючка Бет та її чоловік на тому світі. Чи не буде вона серед перших підозрюваних? Що, як вони подумають, що їм потрібна саме Бет?

Бет. О Боже, це ж я.

Хіба що… Чи могла б я знову стати Алві? Хоч я офіційно й сконала? Арррр. Оце все заплуталося.

Я встаю та спотикаюся на килимку. Змив унітаза шумить, мов цунамі. Я схиляюся над раковиною, відкриваю холодну воду та плескаю собі в обличчя. Дивлюся в дзеркало. Погана ідея. Я маю такий вигляд, ніби з могили вилізла, як Ума Турман у «Вбити Білла 2». На губах кров, туш розмазана, вологе волосся розпатлане, скуйовджене й жорстке. Шкіра в мене типу сіра. Я – Мортисія Адамс чи нежить якийсь. Це нагадує мені, в якому стані я була тиждень тому в Арчвеї.

Чудово.

Розпрекрасно, бля.

Знов те ж самісіньке. Без грошей. Без роботи. Жити ніде. Хлопця немає. Можна було й не клопотатися на Сицилії. Весь цей час і зусилля витрачено даремно. Сім днів до біса тяжкої праці. Навіщо я взагалі поперлася до тієї Таорміни? Я лише хотіла відпочити. Трішечки засмагнути на сонечку. Бет просто благала сісти у той літак, і не те щоб у мене був вибір. Мені добряче припікало дупу. У Лондоні в мене не було нічогісінько, крім купи боргів і пристрасті до азартних ігор. Загрози герпесу та венеричних захворювань. Я жила у повній шкідників помийниці, у справжньому раю для корости, а тим часом моя бездоганна близнючка вийшла заміж за мого хлопця й поїхала в Бурдж-ель-Араб.

Ні, знаєте що? Це моє минуле мінус один. Я зробила один крок уперед, потім два кроки назад. Тепер «Алві Найтлі» годує хробаків, а в мене на хвості італійські копи. Що мені робити? Шукати позитивні моменти? Що мене, бля, навіть не існує? Треба знайти Ніно, забрати своє бабло, а тоді вшитися… до Монако. Але як мені, в біса, його знайти, якщо в мене немає ані копійчини?

Я думала, що моє життя вже суцільні руїни, але тепер, схоже, все стало ще гірше.

Я вдивляюсь у почервонілі очі й зітхаю. Ну ж бо, Алві. Думай. Що б зробила Бейонсе? Ніно десь там, на волі. У нього – «ламборґіні» та валіза з грошима. Але я Ґлорія Ґейнор[10] – я неодмінно виживу. Він мені ще заплатить. Я йому помщуся, як Гамлет (але дівчина – Гамлета? Ні, це звучить як котлета якась). Я знайду його і вб’ю. Ось побачите. Якби тільки він був не таким управним…

Навшпиньки, ніби по битому склу, чимчикую кімнатою. Килим укритий мініатюрними пляшечками: «Смірнофф», «Ґленфіддіх», «Джек Деніелс», «Піммз».