Читати книгу - "Майбутнє імперії, Серена Давидова"

Елізабет

Я ж, нарешті відчувши життя у кінцівках, почала роздягатись. Светр був наскрізь мокрий, липнув до шкіри, й тягнув униз, як ланцюг. Залишившись у майці, я зітхнула з полегшенням. Мокрі кросівки зняла, вода в них хлюпала так, ніби я щойно перейшла ріку. Я просто поставила їх біля каміна, не думаючи надміру, куди краще.

Пальто й светр — усе те мокре та важке — я поклала на підлогу.

Старовинне крісло, яке стояло поряд, здавалося надто шляхетним, аби на нього скидати мій потопельний гардероб. Йому, здавалось, було щонайменше сто років. Більше, ніж мені. І точно — з іншої епохи.

— Я приніс вам сорочку і халат. Гадаю, вони вам підійдуть, — сказав він, десь в коридорі. Але щойно побачив мене, завмер. Його обличчя знову застигло у шокованому виразі. — Навіщо ви роздягнулися до спіднього?

— Якщо ви не проти, де я можу переодягтися? — я спокійно простягла руки по одяг, пропускаючи повз вуха його дивне зауваження. Я вже зрозуміла, що він — поборник етикету.

— Я… я піду приготую чай. А ви можете переодягнутися тут, — промовив він, старанно уникаючи погляду.

— Добре. А куди мені подіти мокрий одяг?

— Складіть його в ту корзину, — він кивнув у бік кошика в кутку. — Прислуга забере все зранку.

— Окей. — Я взяла все, підійшла до крісла й, почала розстібати блискавку на джинсах. Чи то вони так від води розтягнулися, чи я схудла. Джинси висіли на мені.

— Зачекайте, поки я вийду! — вигукнув він, обурено і майже злякано. Й одразу ж рушив до дверей, його кроки швидко затихли в коридорі.

Я посміхнулась уголос. «Та невже джинси справді такі страшні?»

Загорнулася в халат — довгий, важкий, він огортав мене наче кокон. Тканина приємно зігрівала, а полум’я каміна дарувало те саме тепло, про яке я мріяла всі ці холодні, мокрі хвилини. Я зручно вмостилась у старовинному кріслі, підтягнувши його ближче до вогню. Білизну вирішила не знімати — краще так, ніж зовсім без нічого.

Холод ще сидів у мені, але тіло поступово розслаблялося. Втома накочувала. Повіки важчали. Я вже майже провалювалась у дрімоту, коли:

— Леді, я приніс чай, — його голос м’яко повернув мене до реальності.

Він поставив чайник і чашки на невеликий столик. Я мимоволі посміхнулась — сервіз був вишуканим, ніби з якогось фільму про старовинні маєтки.

— Дякую, — я потягнулася до чайника, але мою руку м’яко перехопили.

— Леді, ваші манери потребують вдосконалення, — його голос став стримано обуреним.

— Вибачте? — я не зрозуміла, в чому справа.

— Лише господар або господиня можуть розливати чай. Ви ж потягнулись за чайником, ніби це якийсь... самозбір у трактирі!

— Але ми ж не в дев’ятнадцятому столітті, — я хмикнула. — І точно не на званому прийомі. Ці правила давно відійшли в минуле.

— З чого ви це взяли? — він глянув на мене, як на людину, що каже абсолютну нісенітницю. — На дворі 1852 рік.

Я застигла.

— Перепрошую, що? — я обережно зважувала слова. — Ви сказали… 1852?

— Саме так, — він відповів з повною впевненістю.

Моє серце пропустило удар. Ні, це неможливо. Це якась гра. Я... я ж пам’ятаю. Пам’ятаю комп’ютери, інтернет, музику з телефона. Свою роботу. Квартиру. Дзеркало сьогодні вранці. Усе.

— Ви щось плутаєте, — я відповіла спокійно, хоч усередині вже здіймався ураган. — Я народилася в 1985 році. Мені тридцять п’ять. Отже, зараз — 2020.

Він дивився на мене довго. І майже зі співчуттям сказав:

— Леді, вам не може бути тридцять п’ять. Ви виглядаєте щонайбільше на сімнадцять. Ви коли востаннє дивилися на себе в дзеркало?

— Сьогодні зранку, — я вимовила повільно, наче самій собі. — І бачила там себе. Втомлену, змучену, але точно тридцяти п’ятирічну жінку...

Я не відводила від нього погляду. Бо вже не знала, чого очікувати.

— Мабуть, ви занадто змерзли і тепер марите, — вираз його обличчя різко змінився. — У вас, випадково, немає жару? Ви неймовірно схожі на мою покійну доньку… коли їй було сімнадцять. Саме тому я так впевнений у вашому віці. Але вже пізно, й ви, певно, втомилися. Пропоную перенести нашу дискусію на ранок — якщо, звісно, ви не наполягаєте продовжити суперечку, — він зітхнув, і в його очах промайнув смуток. — Я розпалив камін у маленькій гостьовій кімнаті. Там уже має бути тепло. Ви зможете відпочити.

— Дякую, — я була збентежена такою раптовою зміною настрою і теми розмови.

— Ходімо, я вас проведу, — він підвівся, взяв свічку й рушив уперед. Я ще мить сиділа, дивлячись йому вслід, але швидко схопилася, зрозумівши, що він не збирається зупинятись.

Ми піднялися вузькими дерев’яними сходами на другий поверх, пройшли довгим коридором і зупинилися біля крайньої кімнати. За дверима виявилася маленька спальня — тепла, затишна, сповнена м’якого світла від вогню в каміні.

— На тумбі я залишив кілька свічок і сірники, — мовив він. — На добраніч, — і, розвернувшись, зник за одними з трьох дверей у коридорі.

Я не стала затримуватись — не хотілося випускати тепло з кімнати. Зайшовши всередину, озирнулася. Просторе, але лаконічне приміщення: невелике ліжко з дерев’яною рамою, тумба, низенький столик у кутку і поруч — стілець. Коли я глянула на двері, то помітила, що під ручку можна підставити стілець. Це могло б трохи заспокоїти — так ніхто не зайде раптово. Я так і зробила.

Підкинула дров у камін, швидко загорнулася в халат і вляглася на ліжко. Сили вже зовсім покинули мене, і оглядати кімнату більш детально не було бажання.

Та вранці мені наснився дивний, тривожний сон.

Я бігла крізь темні вулиці, хтось переслідував мене.

Я намагалася заплутати сліди, але переслідувач не відставав.

Нарешті, серед навколишньої тьми, я побачила знайоме крильце — дім, у якому я ночувала. Не вагаючись, кинулася до дверей, рвучко смикнула за ручку — і вони піддалися.

Я з гуркотом увалилася всередину.

І саме в цей момент відчула дотик до плеча — легкий, обережний, але цілком реальний.