Читати книгу - "Воно"

Кін, і, щойно затріщало, його очі вибалушилися ще більше — так, наче всередині них розпрямилися маленькі цупкі пружини. Він стояв там у джинсах, які обліпили його кістляві ходулі, з бандани юшила вода, заливаючи йому очі, та він не зводив погляду з вежі. Кут нахилу гострішав. З того боку Вежі, що стояв у напрямку центру, відлітали білі плашки ґонту… ні, «відлітали» — то неправильне слово, краще сказати «відстрілювали». А за двадцять футів над кам’яним фундаментом з’явилася виразна зморшка. Раптом з тої зморшки бризнула вода, і плашки вже не просто відстрілювали — їх вибльовували вітряні потоки. Круглі боки вежі затріщали. Ендрю побачив, як вона почала рухатися, і подумав про стрілку годинника, яка опускається з позначки «12» на «1», потім на «2». Пакетик з травою випав з-під пахви й застряг у сорочці десь над ременем. Він цього не помітив. Ендрю був цілковито зачарований. Зсередини водонапірної Вежі почулося ляске бринькання, наче одна за одною рвалися струни найбільшої у світі гітари. Усередині цього велетенського циліндра були троси, які підтримували рівновагу при надмірному тиску води. Вежа хилилася швидше й швидше; трощилися дошки й балки, у повітря порскали друзки з тирсою. «ПИ-ИЗДЕ-Е-ЕЦЬ!» — загорлав Ендрю Кін, та його крик згубився в прощальному громовому тріску та зростаючому шумі без чверті мільйону галонів води, сімох тисячах тонн води, які вихлюпнулися з розлому в цій будівлі. Потік ринув сірою стіною, і якби Ендрю Кін стояв по інший бік схилу, він би миттєво полишив цей світ. Але Бог любить п’яниць, маленьких діточок і феєрично обдовбаних — Ендрю стояв там, де все було чудово видно, і при цьому на нього й друзочка не впала. «ОХУЄННІ СПЕЦЕФЕКТИ!» — закричав Ендрю, коли хвиля покотилася Меморіальним парком, наче бульдозер, знісши геть сонячний годинник, біля якого хлопчик на ім’я Стен Юріс полюбляв розглядати птахів у батьківський бінокль. «СТІВЕНЕ СПІЛБЕРГ! ВДАВИСЯ!» Кам’яну купальню для птахів також змило. Ендрю побачив її лиш на хвильку: вона перевернулася — ванночка на ніжці, ніжка на ванночці — і втонула. Шеренгу кленів та берез, які відділяли Меморіальний парк від Канзас-стрит, звалило, як кеглі в боулінгу. Дерева прихопили з собою розлючений жмуток електричних дротів. Хвиля потекла через вулицю, почала розливатися, і врешті ставала більше схожою на воду, аніж на неймовірну кам’яну стіну, яка позносила сонячний годинник, пташину купальню й дерева, та однаково в ній лишалося досить потужності, аби позривати з фундаменту близько дюжини домів у дальньому кінці Канзас-стрит та змити їх у Пустовище. Будинки викорчовувалися з моторошною легкістю, і більшість поринули далі, не розвалившись. Ендрю Кін впізнав один із них: то був дім Массенсиків. Пан Карл Массенсик учителював у шостому класі — ще той собацюра. Ендрю спостерігав, як будинки перевалювались через край і котилися з гірки. Йому здалося, що він мигцем побачив в одному вікні вогник свічки й подумав, чи він, бува, не хапнув цей образ з майбутніх поминок (справжні чуваки просічуть цю фішку). У Пустовищі стався вибух, і на мить там спалахнула жовта вогняна пляма, коли чийсь гасовий ліхтар марки «Коулман»[794] випадково впав у пальне, яке набігло з пошкодженої цистерни. Ендрю витріщався на дальній куток Канзас-стрит, де лише сорок секунд раніше був ряд не надто розцяцькованих, але охайних будиночків. Був та загув, облиш сумніви, солоденька. На їхньому місці лишилися десять погрібних ям, які тепер скидалися на басейни. Ендрю хотів щось додати до думки про пиздець, та не міг більше кричати. Гаплик голосу, подумав він. Йому здалося, що діафрагма просто безпорадно обвисла всередині. Він почув серію хрустких ударів, немов сходами затупотів гігант з черевиками, повними крекерів «Рітц». Це схилом покотилася водонапірна Вежа, велетенський білий циліндр, з якого досі лилися залишки води. У повітрі хвицали товсті троси, які підтримували вежу, і вони сталевими батогами ляскали по м’якій землі, лишаючи на ній глибокі борозни, які одразу ж заповнювались прудкою дощовою водою. Поки Ендрю дивився на цю чудасію, вперши підборіддя в ключиці, на його очах вежа, ця качалка завдовжки зі сто двадцять п’ять футів, підскочила в повітря. На мить вона немов зависла над землею — сюрреалістичний образ просто з обшитої гумою стін країни гамівних сорочок та уявних друзів: вода блищить на потрощених стінах, вікна розбиті, їхні рами гойдаються, сигнальний ліхтар для літаків досі блимає на даху… а тоді гепнула об вулицю з фінальним, нестерпним тріском. Канзас-стрит узяла на себе більшу частку води, і тепер вона ринула до Горбатого Пагорба, у бік центру міста. «Там колись стояли будинки», — подумав Ендрю Кін, і зненацька всі сили витекли з його ніг. Він важко сів — гуп! Ендрю поглянув на уламки кам’яного фундаменту. Вежа стояла на тому місці, відколи він себе пам’ятав. Він загадався, чи повірить йому хто-небудь. Загадався, чи сам собі вірить.

2

УБИВСТВО / 10:02 РАНКУ. 31 ТРАВНЯ 1985 РОКУ

Білл із Річі побачили, як Воно розвернулося до них, клацаючи хеліцерами. Його єдине здорове око сяйнуло на них, і Білл усвідомив, що Воно випромінює власне світло, наче якийсь жаский світлячок. Але те сяйво було миготливим, непевним; Воно було сильно поранене. У Біллову голову прокралися Його думки

(відпусти Мене! відпусти Мене, і Я дам тобі все, чого забажаєш: гроші, славу, багатство, могутність — Я подарую тобі все)

і дзижчали, гриміли.

Білл рушив уперед із порожніми руками, його погляд втупився в Його єдине червоне око. Він відчув, як у ньому здійнялася сила: вона зміцнила його, напнула м’язи на руках, наче мотузки, виповнила кожен стиснутий кулак сталевою міццю. Річі йшов з ним пліч-о-пліч, шкірячи зуби.

(Я можу повернути тобі дружину — лише Я можу це зробити, лише Я — вона нічого не пам’ятатиме, як і ви семеро)

Вони були близько, уже дуже близько. Він почув Його сморід, і з раптовим жахом зрозумів, що це був запах Пустовища — запах, який вони плутали з каналізацією, забрудненими струмками та тліючим сміттєзвалищем… та чи справді вони коли-небудь вірили, що чули саме це? То був Його трунок, і, мабуть, найсильніше тхнуло в Пустовищі, та сморід стояв по всьому Деррі, наче туман, і люди нічого не відчували так