Читати книгу - "Воно"

Та всі її думки відносить солодкою хвилею, і здалеку чується його шепотіння: «Я кохаю тебе, кохаю, завжди кохатиму», — він знову й знову повторює це, зовсім не заїкаючись.

Вона міцно обіймає його, і кілька секунд вони лежать так, притиснувшись один до одного, щока до щоки.

Він мовчки підіймається, і якийсь час вона сама; одягається, одягається повільно, бо відчуває тупий пульсуючий біль, про який вони, хлопці, ніколи не дізнаються, та, окрім цього, є ще певна приємна втома й полегкість від того, що все скінчилося. Тепер унизу знову пусто, і ця порожнеча викликає дивну меланхолію, яку їй ніколи не вдасться передати… окрім як думками про голі дерева під білим зимовим небом, про голі дерева, дерева, які чекають, коли наприкінці березня повернуться дрозди й відспівають мертвий сніг.

Вона намацує їхні руки.

Деякий час усі мовчать, а коли чується голос, вона зовсім не дивується, що це Едді.

— Гадаю, коли ми повернули праворуч два перехрестя назад, треба було йти ліворуч. Бляха, я ж це знав, та так пересцяв, що…

— Едсе, ти всеньке життя ходиш засцяний, — каже Річі.

Їй подобається його мова. Вискливих панічних ноток як не бувало.

— Та ми й в інших місцях помилилися, — говорить Едді, не звернувши на Річі увагу, — але найфатальніша помилка була саме там. Якщо повернемося туди, все може бути окей.

Вони незграбно шикуються: першим стає Едді, Беверлі кладе руку йому на плече, Майк хапається за неї. Вони йдуть, цього разу швидше. Едді не виявляє жодних ознак недавньої нервозності.

«Ми йдемо додому, — думає вона й здригається від полегкості й щастя. — Так, додому. Ми зробили те, для чого прийшли, а тепер можна знову стати дітьми. І все буде добре».

Вони йдуть у темряві, і вона починає розуміти, що звук води наближається.

Розділ 23

Назовні

1

ДЕРРІ / 9:00–10:00 РАНКУ

О дев’ятій десять швидкість вітру по всьому Деррі була приблизно п’ятдесят п’ять миль на годину, а окремі пориви сягали сімдесяти. Анемометр біля будинку суду зареєстрував подмух швидкістю вісімдесят одна миля, а тоді стрілка впала до нуля. Вітер відірвав чашоподібний пристрій з даху суду, і він зринув у тьмяне дощове небо. Як і човника Джорджа Денбро, його більше ніколи не бачили. До дев’ятої тридцяти те, що, як божилася Деррійська служба водопостачання, було неможливим, стало неминучим: коли забилася або обвалилася більшість старих дренажних колодязів, центр міста опинився під загрозою повені вперше від серпня 1958 року. За чверть десята на обох берегах Каналу з’явилися легковики й пікапи, з них виходили похмурі чоловіки; їхні дощовики навіжено тріпотіли на шквальному вітрі. Уперше від жовтня 1957 року вздовж бетонного русла Каналу почали нагромаджуватися мішки з піском. Вода в трубі, яка проходила під потрійним перехрестям у самому серці деррійського центру, сягала мало не до самого верху; Головну вулицю, Канал-стрит та підніжжя Горбатого Пагорба можна було перетнути хіба що пішки, і ті, хто хлюпав дорогою, поспішаючи до берегів, аби допомогти накладати мішки, чули, як земля під їхніми ногами так стугонить від шаленого потоку води, немов вони рухалися естакадою, якою мчать вантажівки. Вібрація не вщухала ні на мить, і коли чоловіки діставалися до північного району центра, далі від монотонного гуркоту, який вони радше відчували ступнями, аніж чули вухами. Гарольд Ґарднер криком спитав у Альфреда Зітнера, хазяїна «Зітнерової нерухомості» з офісом у західній частині міста, чи проваляться вулиці. Зітнер відповів, що скоріше пекло замерзне, аніж трапиться щось подібне. У Гарольда в уяві майнула думка про те, як Адольф Гітлер з Іудою Іскаріотом роздаватимуть ковзани, і він підняв наступного мішка. Наразі вода вирувала всього за три дюйми од верху бетонних стін русла. У Пустовищі Кендаскіґ уже вийшла з берегів, і опівдні буйний підлісок та деревця будуть стирчати з широкого, мілкого смердючого озера. Чоловіки працювали, зупиняючись, лише коли закінчувалися мішки… А тоді, за десять хвилин до десятої, вони завмерли від страшного звуку: стогнало на все небо. Пізніше Гарольд Ґарднер розповідав дружині, що подумав, наче настав кінець світу. Та це не місто провалювалося під землю — його час ще настане — то була водонапірна Вежа. Лише Ендрю Кін, онук Норберта Кіна, справді бачив, як це трапилося, а того ранку він викурив стільки колумбійської «рудої», що спершу сприйняв це за галюцинацію. Він блукав розмитими деррійськими вулицями від восьмої ранку — приблизно відтоді, коли лікар Гейл полинув практикувати сімейну медицину на небесних зборах. Ендрю промок до рубця (окрім двохунцієвого пакетика з «ділом» під пахвою), та геть цього не помітив. Від подиву в нього вилізли очі. Він саме підійшов до Меморіального парку, що примикав до водонапірного схилу. І якщо він не помилявся, Вежа на ньому похилилася, як та її пиздувата родичка з Пізи, яку тулили чи не на всі коробки з макаронами. «Ва-а-а-ау!» — закричав Ендрю