Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–А давайте їй екскурсію проведемо?

–Ага. Заодно і з могилкою познайомимо.

Вони зареготали, а потім склали пальці трикутником і всі разом з Аджаалою перенеслися на руїни острова Кігтя.

–Як самопочуття? Ти тепер удома.

Два хлопці схопили її за руки, повернувши до уламків. Вона ненавиділа руїни, вони вселяли в неї страх і тривогу. У нічній темряві обвуглений острів здавався ще страшнішим. Він був знесений дощенту, маленькі клаптики землі, де визирали руїни зруйнованого підземного замку, що мляво висіли в повітрі. Дерев'яні сходинки, палені та зламані, стирчали з–під землі, як кістки.

–Чого ви хочете? – запитала дівчина і її голос зірвався.

–Просто поговорити. А ти, що? Злякалася? – один із хлопців замахнувся рукою, і Аджаала примружилася. Він розреготався, поправивши її волосся.

–Не чіпай мене.–рявкнула Аджаала.

–Ну–ну.– він схопив її рукою за обличчя.– Не грубіянь.

Він змахнув рукою і прошепотів заклинання, звідки не візьмись, товсті канати зв'язали її руки і ноги. Вона стояла, впираючись спиною в колону, що стирчала з–під землі. Ногами вона стояла на деревині, зламаних сходах колишнього замку.

–Джуліяне, нащо? Адже ми нормально з тобою... – почала було вона.

–Що вона несе, Джу? – запитав один із хлопців.

–Та, яка різниця. –махнув рукою він.– Чорнокнижницям вірити не можна. Ти помреш тут. У день свого випускного.

–За що ви ненавидите мене? – жахнулася Аджаала, уперше за всі роки помітивши стільки злості в однокласників, – Я нічого не зробила!

–Досить того, що ти з Кігтя. А їм віри немає.

–Але я не звідти! – відповіла вона.– Я народилася пізніше, просто порахуйте!

–Не роби з нас дурнів, Ратмор. Усі Ратмори однакові. І бабця твоя полетить у багаття, слідом за тобою.– сказав Джуліан.

Вони розреготалися. Джуліян підняв руки, спрямувавши вогонь на деревину сходинок. Багаття затанцювало біля черевиків Аджаали і вона закричала на весь голос. Хлопці засміялися, стукнувшись п'ятірнями.

–Нащо ви робите це?! – кричала вона.

–Як це навіщо? Ти – поріддя Кігтя. А значить помреш, як вони.

–Еге ж. Через них нам нема віри. Через таких як вони ми стирчимо тут, безвольні раби магів.

Раптово Джуліян зірвався з місця і вилетів з острова, з криком зникаючи в тумані. Ще двоє впали, втрачаючи свідомість. Останній десь ховався і Тіордан приземлився біля Аджаали.

–Тіо!

–З тобою все гаразд?–тремтячим голосом спитав він.– Вони нічого тобі не зробили? –Тіо нахмурився, матеріалізувавши відро з водою, він загасив вогонь під її ногами.

–Ні... – розгублено сказала вона.

–Злякалася? – запитав він, погладивши її плечі. – Усе добре, зараз відв'яжу тебе.

–Аджаало! – кричала бабуся, опускаючись на острів.

–Я тут!

Бабуся ступила вперед і помітивши Тіо, який возився з мотузками, вона розлючено втупилася на нього. У напівтемряві її очі здавалися чорними.

–Ти... –Містрал зробила крок до Тіордана.

–Ні! Він намагався врятувати мене! – кричала Аджаала.

–І ти повірила в це?! – здивувалася вона, схопивши Тіордана за шию.

–Це так! – кричала Аджаала.

–Ні. – заревіла бабуся, глянувши на Тіо, що корчився від болю. – Я ж сказала триматися подалі від Аджаали, чого ти ще не зрозумів?!

–Це не вам вирішувати, а їй.– прокряхтів він.

–Що ти сказав?!– здивувалася Містрал.

Вона відпустила його, потім склала пальці однієї руки в кулак, а іншу виставила п'ятірнею. Тіордан упав на землю, корчачись від болю.

–Ні! Відпусти його!

–Замовкни, Аджаало. – вона підняла долоню, прошепотіла заклинання, нижня частина обличчя і шия щільно сховалися гілкою в'юна, що оббилася.

Тіордан почервонів, втрачаючи свідомість. Містрал наближалася до нього, не опускаючи кулака. Аджаала не могла кричати, гілки сковували будь–який звук, руки були зв'язані, вона почала битися на місці, розуміючи, що нічого не може зробити. Її лють і страх буквально витіснили розум, і вона, вчепившись зубами у в'юн, що закривав її губи, заричала. Раптово земля під ногами Містрал розкололася. Шматочок, на якому лежав Тіордан, відлетів убік. Аджаала злякалася, подумки благаючи, щоб її тіло виявилося вільним. Мляві гілки в'юна відпустили її, мотузки сповзли з рук і ніг. Потерши зап'ястя, вона очманіло втупилася на те, що сковувало її кілька хвилин тому, тепер лежало на потрісканій землі марним сміттям. Містрал повернулася, глянувши на внучку. Її очі виражали занепокоєння.

–Ходімо додому. Цього ніхто не повинен бачити.– Містрал взяла її за плече.

–Ні!– вирівнявшись, крикнула Аджаала. – Ти мало не вбила Тіордана!

–Він притягнув тебе сюди! – розлютилася Містрал.