Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

Ельга посміхнулася.

–Це чудово.

Тіордан підійшов до Аджаали і мовчки взяв її за руку. Ельга тепло посміхнулася їм і продовжила нагородження.

–Де ти був? – шипіла вона. – Я залізла в твоє вікно.

–Вони тримали мене в підвалі... – прошепотів він.– Намагалися обпоїти. Я залишив собі рану, як нагадування про те, що я не повинен забути. Написав кілька сторінок дуже важливих для мене речей. Але зілля не подіяло, і я пам'ятаю тебе. Це розлютило їх, і вони приперлися сюди.

–Нічого. Тепер ми просто втечемо звідси і забудемо, як про страшний сон.

Тіо посміхнувся їй, погладивши її руку великим пальцем. Нагородження випускників завжди планувалося на день весняного рівнодення, це свято відьом, коли влаштовували шабаш, під час якого їм дозволяли літати Верхнесферою, палити опудала на вогнищах, ворожити й викликати духів, щоб поспілкуватися. Це було найбільше свято відьом, під час якого вони згадували про духів померлих сестер, підносили їм трави і зілля, співали і відчували себе по істині вільними. Проходив він на острівці, де був ставок, коли темніє. Цієї ночі на землі біля ставка розташовувався намет з напоями і закусками, біля води горіло велике багаття. Тут кожна відьма, що випускається з Інституту, повинна була стати в коло зі свічок. Таке коло було обов'язковим під час вступу до Інституту і коли відьма була готова залишати його. Як обряд посвяти, де відьма приносить особливу клятву. Як великі любителі стереотипів, деякі відьми вбиралися в традиційні образи самих себе в масовій культурі людей. Одягали хустки з китицями на плечі, зв'язували волосся шарфами, кріпили потворний ніс, але найулюбленіше: мали можливість політати. Відьми знали закляття левітації, але на Верхнесфері воно не використовувалося. Цієї ночі їм дозволялося використовувати таке закляття, брати будь–який предмет, віник, мітлу, чи то гілку дерева. Цієї ночі відьми мали повну свободу дій і щороку всі вони з трепетом чекали на свято. Тіордан не відпускав руки Аджаали, і їй було спокійніше з ним. Відьми тулилися біля багаття, чаклуни літали на всьому, що знаходили під рукою. Зоряне небо, повний місяць над ставком в оточенні світлячків – тут було чарівно, казково, святково. Аджаала й забула, як сильно любила цей день. Єдиним значним недоліком святкування було те, що на нього заборонялось приводити кастодіанів. Аджаала не звикла так довго перебувати без Арісти, тож часто сумувала за улюбленицею.

–Піду, принесу що–небудь. Що будеш пити? – запитав він.

–Ожинове вино.

Тіордан усміхнувся.

–Гаразд.

Натовп випускників стояв поруч із колом зі свічок. Кожен по черзі ставав у нього і мав проговорити свою клятву. Хтось намагався протиснутися і випадково штовхнув Аджаалу вперед. Архіваріус усміхнулася їй.

–Аджаало. Заходь, твоя черга.

Вона зніяковіла, шукаючи очима Тіордана, але він саме пішов до намету по напої. Вона підняла поділ чорної сукні і зробила крок у коло зі свічок. Усередині кола, вона відчула дивне поколювання, її вуха заклало, дивне відчуття, вперше посвята відбувалася, коли Аджаалі було дев'ять років, але такого відчуття, вона не пам'ятала. Ноги стали ватяними, і вона сіла на коліна.

–Повторюй за мною. – говорила Архіваріус. – Я – Аджаала Ратмор, присягаюся використовувати велику магію виключно на користь людства. Я захищатиму, лікуватиму і допомагатиму. Я не стану використовувати оборонні чари для нападу. Я використовую їх для захисту себе і людини. Нехай захистить мене великий Ковен. Навіть якщо я покину Верхнесферу, я залишуся вірна йому. І ніколи не забуду свій дім і обов'язок.

Аджаала повторила кожне слово і, заплющивши очі, відчула неймовірний приплив сил. Вийшовши з кола, вона посміхнулася Архіваріусу й озирнулася. Тіордана не було ніде видно, що дивно. Вона зазирнула до намету, але не виявила друга там. Кілька хлопців стояли перед нею, і вона все озиралася, оминаючи їх, і тільки за кілька секунд усвідомила, що четверо хлопців з її курсу стояли, оточивши її, не дозволяючи пройти.

–Гляньте–но хто тут у нас. Дочка Ратморів, спадкоємиця Кігтя.

–Що на вас найшло? Ідіть, куди йшли.– огризнулася вона.

Аджаала ніколи не помічала ворожого ставлення з боку інших учнів. Їм було начхати на вигадки старших, хоч ті й просили однокласників Аджаали триматися подалі від неї.

–Пропустіть мене.– вона намагалася протиснутися між ними, підстрибнути, щоб знайти очима Тіордана, але чаклуни були вищі за дівчину на дві голови.

–Дружка шукаєш, Гріма? – запитав один із них.

–Його батьки забрали. Схоже, хлопець уже нагулявся.– з реготом відповів другий.

–Тепер із нами будеш.– усміхнувся третій.

–Що вам потрібно? – злякано запитала Аджаала.

–Поспілкуватись хочемо. –відповів один із них.

–Просто вилита Аілана, чорнокнижниця.– сказав четвертий і всі вони засміялися.

–Це не так.– хитала головою Аджаала.

–О, справді? Хочеш сказати, що твої батьки не померли на далекому острові? – запитав один із них.

–Я їх не пам'ятаю. – відповіла Аджаала.– Я була маленькою, коли вони померли.

–О, то ти й дім рідний не пам'ятаєш?