Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Та саме тієї миті, коли він уже ступив був крок до дверей, його погляд упав на обкладинку книжки, що лежала на столику біля ліжка. То була збірка казок, яку Космо подарував доньці минулого вечора. Від назви книжки йому ніби кулаком ударили під дих.

«Неймовірна історія скляного хлопчика».

***

Третій урок Клементе влаштував йому одного спекотного літнього дня.

Вони домовилися зустрітися на П’яцца-Барберіні, щоб прогулятися вулицею з однойменною назвою, перш ніж заглибитися в провулки, що вели до фонтана Треві.

Звідти рушили далі, пробираючись через натовп туристів, які товклися навколо знаменитого водограю з наміром зробити світлину та за давнім ритуалом кинути у воду монети: вважалося, що кожний, хто кине монету в Треві, обов’язково ще повернеться до Рима в майбутньому.

У той час як гості оглядали Вічне місто, захоплюючись його красою, Маркус дивився на них, добре усвідомлюючи, наскільки він далекий від решти людства. Його доля була подібна до тіней, що мерехтіли по стінах, утікаючи від сонячного світла.

Того дня Клементе здавався дивовижно спокійним. На його думку, підготовка Маркуса тривала чудово, і він був переконаний, що той уже зовсім скоро буде готовий до виконання покладеної на нього місії.

Їхня прогулянка закінчилася перед церквою Сан-Марчелло-аль-Корсо, яка своїм вишуканим вигнутим фасадом у барочному стилі ніби хотіла обійняти вірян.

— Ця церква дає нам усім дуже важливий урок, — заявив Клементе.

Щойно вони зайшли всередину, їх огорнуло несподіваною свіжістю. Немовби війнуло диханням мармуру. Приміщення було невелике, з єдиною центральною навою і п’ятьма капелами з боків.

Клементе рушив до центрального вівтаря, над яким висіло прекрасне розп’яття з темного дерева — робота невідомого майстра сієнської школи живопису чотирнадцятого століття.

— Поглянь на цього Христа, — звернувся він до Маркуса. — Чудовий, чи не так?

Маркус кивнув. Однак ніяк не міг збагнути: мав на увазі Клементе майстерність автора чи як священник захоплювався духовним значенням самого символу.

— Мешканці Рима вважають, що це розп’яття — чудотворне. Ти маєш знати, що оця церква в такому вигляді, якою ми бачимо її тепер, була відбудована після того, як її знищила страшна пожежа, що сталася 23 травня 1519 року. Єдине, що врятувалося від полум’я, — оцей Христос, якого ти бачиш на вівтарі.

Маркус, вражений розповіддю Клементе, дивився на розп’яття вже зовсім іншими очима.

— І це ще не все, — вів далі Клементе. — 1522 року до Рима прийшла чума, що забрала життя сотень мешканців. Люди згадали про чудотворне розп’яття й вирішили понести його вулицями міста хресним ходом попри невдоволення міської влади, яка справедливо вважала, що масове скупчення народу сприятиме розповсюдженню епідемії. — Він помовчав. — Хресний хід тривав шістнадцять днів, після чого чума залишила місто.

Вислухавши ту неймовірну історію, Маркус, вражений таємничою силою того шматка дерева, не знав, що сказати.

— Однак будь уважним, — відразу розчарував його Клементе. — Із цим витвором пов’язана ще одна історія… Придивись уважніше до сповненого страждання обличчя Христа на розп’ятті.

Ознаки мук на тому лику були очевидні. Здавалося, саме дерево випромінювало біль та плач. Очі, губи, зморшки — кожна риса обличчя правдиво відображала емоцію смерті.

Голос Клементе залунав серйозно:

— Ім’я майстра, який виготовив це розп’яття, залишилося невідомим. Однак кажуть, що він мав глибоку віру в Господа, а тому хотів створити таке розп’яття, яке розчулювало б християн і разом з тим вражало б їх реалізмом. Саме тому він перетворився на вбивцю. Вибрав собі за модель одного бідного вугляра і вбив його, зробив це дуже повільно, щоб побачити й запам’ятати емоції та страждання бідолашного перед смертю.

— Навіщо ти мені розповів обидві історії? — запитав Маркус, наперед вгадуючи його відповідь.

— Тому що протягом століть народу подобалося розказувати і першу, і другу. Атеїстам, звісно, більше подобалася друга, жахливіша. Віряни віддавали перевагу першій… однак не обурювалися й другій, адже людину від природи притягують різні темні загадки. Але питання полягає в іншому: ти сам у яку віриш?

Маркус на мить замислився.

— Ні, насправді питання полягає в іншому: чи може народитися щось добре із чогось лихого?

Клементе, здавалося, його відповідь задовольнила.

— Добро і зло — доволі непевні категорії. Часто доводиться вирішувати, де одне, а де друге. Залежить від нас.

— Залежить від нас, — повторив Маркус, ніби намагаючись відчути ті слова на смак.

— Коли оглядатимеш сцену злочину — можливо, таку, де пролилася невинна кров, — ніколи не зупиняйся на запитаннях «Хто?» і «Чому?». Замість цього спробуй уявити того, хто здійснив цей злочин, його минуле, що привело його до такого вчинку, не відкидаючи тих, хто його любить або любив. Уяви, який він, коли сміється чи плаче, коли радіє чи сумує. Уяви маленьким, на руках у матері. І вже дорослим, коли він робить закупи в супермаркеті або сідає в автобус, обідає. І коли кохає. Тому що не існує людини, навіть найгіршої, не здатної переживати це відчуття.

Маркус затямив урок.

— Найкращий спосіб спіймати злочинця — зрозуміти, як він любить.

7

Віцеквестор Моро їхав по об’їзній у машині таємного спостереження.

На таких автівках без будь-яких розпізнавальних знаків поліціянти переміщувалися містом, коли хотіли залишатися непоміченими. Часто йшлося про конфісковані машини, які раніше використовували злочинці. Згодом їх передавали в користування квестурам.

Автомобіль, яким керував Моро, колись належав наркоторговцеві. На перший погляд здавалося, то був звичайний лімузин, однак насправді його устатковано надпотужним двигуном і подвійним кузовом. Саме в прошарку між двома кузовами митники і знайшли партію чистого кокаїну в п’ятдесят кілограмів.

Моро пригадав про той сховок під днищем автівки та вирішив, що кращого місця для перевезення особливого вантажу, щоб не впадало нікому в око, годі й шукати.

Щоб уникнути зустрічі з пресою, він скористався чорним входом до будівлі поліції з боку Віа-Сан-Вітале. Журналісти останнім часом не давали йому проходу, щоб отримати якісь новини про розслідування, і навіть виявляли агресію через смерть двох агентів. Віцеквестор взагалі ніколи не піддавався ні на яку полеміку, а протягом тривалої кар’єри йому багато разів доводилося ставати мішенню для журналістських нападок та критики. Такою була ціна його визнаного авторитету, і це подеколи боляче дошкуляло. Однак цього разу все було інакше. Якби журналісти дізналися, що саме він приховував, йому було б непереливки.

Бліде вранішнє сонце вже зійшло над Римом, але повітря залишалося свіжим. Дорожній рух уповільнювався. «Деякі речі знати небезпечно, — приміряв на