Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

«Що я накоїла?» — лунає у мене в голові.

Долоні все ще горять від ляпасів, якими я нагородила хлопців.

Мені настільки соромно, що я ладна померти просто тут і зараз! Можливо, вони зненавиділи мене? Я присоромила їх перед всіма, хто знаходиться в цій залі! Так, я б себе безперечно зненавиділа! І що тепер робити? Тут так спекотно, що я ледве можу приборкати своє дихання. Я лише вдаю те, що уважно слухаю виступ команди, насправді я намагаюся повернути собі самоконтроль.

Не вперше мені доводиться приховувати від сторонніх свої справжні почуття, але зараз це майже нереально! Я докладаю чималих зусиль, аби втримати на собі маску звичного відчуження та стою, завмерши, немов кам’яна брила, яка хитається над прірвою. Ми мусимо виходити на цю сцену наступними, а я зовсім не уявляю, як мені дивитися в очі суперників. Про що взагалі казати? Я зруйнувала геть усе!

— Сакуро… — лунає в мене над вухом, але я навіть не ворушуся, щоб бодай якось відреагувати, — … це моя провина, вибач.

Зал зривається на оплески, а команда, яка стоїть на сцені, вклоняється, тримаючись за руки. Вони здаються такими дружними на відміну від нас. І від цього стає ще лише гірше.

Це точно не про нашу команду: вся ця награність… вся ця гра на публіку, вся ця відверта брехня! Ми відрізняємося від них, бо ми ті, хто ми є насправді: емоційні, жваві, обуренні та грайливі, адже ми справжні!

— Мені страшенно шкода! — сумно шепоче Наруто, опускаючи сумний погляд блакитних очей, — не знаю, що на мене найшло. Дідько!

— Привітаймо на цій сцені сьому команду! — грайливо співає Джирая, даруючи нам свій лукавий погляд, — підтримаємо їх бурхливими оплесками!

І вся зала поринає в монотонний плескіт, який накриває мене з ніг до голови, наче хвиля. Коліна підкошуються, але я намагаюся йти впевнено. Руки тремтять, однак, я роблю максимально холодний та байдужий вигляд. Наруто плентається поруч, картаючи самого себе через провину, адже я так й не наважилася відповісти йому. Ні, я зовсім не звинувачую Узумакі, просто не знаходжу в собі сил відкрити рота, аби не зірватися та не розплакатися, адже всередині вирує паніка, затьмарюючи здоровий глузд.

— Згадайте, що нам казав Какаші, — шепоче Саске, порівнявшись з нами біля самої сцени, — вдавайте, ніби це частина плану!

Він з легкістю виходить на сцену трьома невеликими сходами та з чарівною усмішкою обертається до нас. Учіха грайливо підморгує, після чого стає за одну з трибун. Наруто різко випереджає мене, раптово змінюючи свій пригнічений вигляд на задиркуватість, яка завжди була притаманна цьому безтурботному хлопцю. Вони обидва настільки швидко міняються, наче хтось клацнув пальцями. Не дивлячись на те, що кілька хвилин тому зчепилися, як два бійцівські півні, вони тримаються невимушено! Я єдина, хто не може зібратися з силами й відпустити ситуацію так легко, наче нічого й не сталося! Моя відповідальність й слухняність зараз лише заважають!

— Як настрій, супернички? — співає Наруто в мікрофон, вдаючи, ніби перевіряє звук. — Як вам вечірка, нудно, чи не так? Я вже чекаю не дочекаюся, коли ми нарешті зможемо розслабитися!

— Наче ти напружувався? — перебиває Саске, закочуючи очі.

Вони поводяться настільки безтурботно та впевнено, наче поряд зі мною стоять два коміки. І, на мій глибокий подив, я зовсім не соромлюся того, що вони городять. Дивно, але глядачі починають сміятися, начебто перед ними справді розігрують виставу. Одна я не вписуюся в цю грайливу атмосферу, адже просто не вмію поводитися так легко й невимушено. Мені ніколи не доводилося виступати перед такою великою кількістю людей! Я не можу змусити себе навіть очі підняти на публіку, дивлячись лише на листок з безглуздою фразою, що лежить переді мною. Все моє тіло тремтить від страху та паніки, але я знаю, що треба робити бодай щось, а не просто стояти на місці!

— Ви готові представити свою команду? — роздратовано запитує ведучий у хлопців, які продовжують жартувати.

— Дозвольте… — невпевнено промовляю я, наблизивши до себе мікрофон, — я хотіла б почати першою.

Хлопці одразу затихають, наче тільки й чекали, коли я нарешті зважусь говорити. Вочевидь, вони лише тягли час, дозволяючи мені зібратися з думками. Це і є командна робота: вони думають передусім про нашу команду, а не про те, який вигляд мають перед суперниками!

— Звичайно, — говорить Джирая-сама, вдивляючись у мій розгублений вираз обличчя, — ми чекаємо!

— Моє ім’я… — набравши в легені повітря, я нарешті зважуюся звести очі від папірця. Глядачі дивляться на мене з втомою, адже наша вистава надто затяглася. Вони вже знайомі з тією непохитною й правильною версією старости, яку бачили роками, тому просто не очікують від моєї промови жодної емоційності. Я завжди говорю сухо та на тему. Вдихнувши, я продовжую, змінюючи звичну для себе манеру спілкування на ту, яка йде від серця: — Гадаю, перш ніж назвати своє ім’я, я хотіла б розповісти про тих, хто стоїть поряд зі мною на цій сцені! Наруто та Саске – це ті люди, які зуміли вплинути навіть на таку сувору й принципову людину, як я. Якщо розповідати про мене, запевняю, вам відразу стане нудно, адже в моєму житті не відбувалося нічого цікавого, крім навчання. Як я можу описати людей, здатних розплющити очі на світ сліпій людині? Вони дивовижні! Ці хлопці щойно жартували перед вами та намагалися відтягнути час, аби я нарешті взяла себе в руки й почала говорити! Що для мене командна робота? Це коли члени твоєї команди думають насамперед одне про одного, а перемога… вона буде не така важлива, якщо в результаті ти втратиш найголовніше – свого друга!

Повертаючись до хлопців, я відчуваю, як очі наливаються сльозами подяки, але наразі не вважаю це за слабкість. Адже таким чином проявляються мої щирі почуття!

— Тобто, ви вважаєте, що знайшли своїх друзів? — дивується Джирая-сама, вперше ставлячи запитання команді, яка виступає.

— Так, — відповідаю я без вагань, вклоняючись хлопцям, — дякую вам обом за цю можливість! З цього дня я хочу поступово лишатися того образу старости, який я мала до цього часу! І хочу, аби люди знали моє справжнє ім’я, а не це безглузде прізвисько. Моє ім’я Харуно Сакура! А поряд зі мною стоять Наруто Узумакі та Учіха Саске – члени моєї команди та мої друзі, з якими я хочу пройти весь цей шлях! Джирая-сама, я дякую вам за наданий нам усім шанс, адже, якби не він, я б назавжди залишалася тією байдужою, нецікавою дівчиною, яка сковує себе суворістю! Навіть якщо нам не вдасться виграти та отримати грант, ми завжди матимемо підтримку одне одного… чи це не головний приз?