Читати книгу - "Сьома команда, Діана Козловська"

Згадуючи минулу себе, мені стає навіть дивно, що колись я була такою прісною та байдужою до всього, що мене оточує. Я ніби пливла за течією, не хвилюючись, до якого берега мене приб'є наприкінці шляху. Приховуючи свій погляд за громіздкою оправою окулярів, я дивилася на світ з якимось побоюванням, боячись викрити свої справжні почуття. У тугий хвіст я затягувала не тільки волосся, а й думки, намагаючись контролювати кожен свій крок, прораховувати все наперед.

Ні, я не завжди була такою суворою та замкнутою в собі, якою могла здатися на перший погляд. Усмішка зникла з мого обличчя в день, коли загинув мій батько, і, бувши дитиною, я не змогла змиритися з тим, що найдорожча мені людина більше ніколи не повернеться додому. Тому я і стала такою стриманою, прискіпливою до дрібниць та мовчазною у свої шістнадцять. Я ніколи ні з ким не починала розмову першою, а якщо й доводилося з кимось говорити, відповідала без особливого ентузіазму в голосі.

З ранніх років батько привчав мене до самостійності. Я вміла чітко усвідомлювати свої потреби та не прохати сторонньої допомоги в досягненні будь-яких цілей. Він прищепив мені самодостатність, проте, здається, я надто розвинула в собі цю якість, через що відсторонилася від інших людей, і проґавила купу можливостей, як я можу судити про це тепер.

Проте в моєму житті були й свої плюси: я виросла в багатій сім'ї, і навіть після смерті батька, мати взяла сімейну справу у свої сталеві обійми, не лише утримавши бізнес, а й помноживши наш прибуток удвічі. Можливо, це була ще одна причина моєї відлюдькуватості, адже мати весь час проводила на роботі або в роз'їздах, забезпечуючи достаток. Ми бачилися з нею лише в ті рідкісні дні, коли вона втомлена, сиділа за своїм письмовим столом і перевіряла якісь документи, а я тихенько, наче мишка, читала в кріслі поруч із нею книжку з величезної сімейної бібліотеки. Зазвичай це відбувалося на свята, коли всі проводили час у родинному колі. Для мене було цілком достатньо того, що я мала. Колишнє життя здавалося настільки тьмяним спогадом, ніби я дивилася його по телевізору або читала про нього в книжці.

Також з плюсів можу зазначити навчальний заклад, в якому я здобуваю освіту та живу протягом усіх семестрів. Це старовинна школа, в стінах якої мають змогу навчатися лише «обрані» (іншими словами й не описати рівень складності відбору до Конохи), тому мене оточують лише діти найбагатіших та найвпливовіших сімей Японії. Ні, аж ніяк не цей факт тішить мене, а лише те, що це найкрасивіша архітектурна будівля в усій країні, зі своєю історією й традиціями. Наша школа – наймальовничіше місце з усіх, що мені доводилося бачити: прихована від сторонніх очей не лише лісом, а й горами, якими я милуюся з вікон гуртожитку. До речі, ще одна перевага та місце мого натхнення – моя кімната, обставлена ​​згідно з моїм смаком, де я проводжу довгі вечори, насолоджуючись розкішними меблями та цікавими книжками. Ці стіни — мій притулок, де я ховаюся від реального світу.

Описуючи себе в минулому, я усвідомлюю, якою нудною здаюся самій собі через стільки років. Тому, гадаю, варто почати свою розповідь саме з того дня, коли моє життя нарешті починає йти проти течії; коли в цьому понурому склепі з’являється промінчик життя та надії.

***

Перенесемося в один з тих звичайнісіньких днів, коли я розпочинаю свій ранок з чашки ароматного чорного чаю з лимоном та свіжим круасаном, приготовленими особисто для мене та доставленими в кімнату за звичним розкладом. 

Я закінчую читати чергову книжку, сидячи в м’якому кріслі й спостерігаючи у величезному вікні незрівнянний краєвид: гори виглядають з густих крон дерев, наче вітають мене в цей туманний, прохолодний ранок. З неабияким задоволенням я змочую губи лимоном, запиваючи кислий присмак гіркуватим листяним чаєм, що настоявся за час моїх роздумів. Кінцівка щойно прочитаної книжки вражає мене настільки, що я перебуваю в солодкому захопленні: прочитане не тільки залишає свій слід, а ще й не відпускає думки.

Мої роздуми перериває бій годинника старовинної вежі, який кожен ранок дзвонить для тих ледарів, які все ще солодко сплять, у той час, як я вже зазвичай закінчую свій ранковий ритуал.

Виходячи на вулицю, я відчуваю ранкову прохолоду і наповнюю груди весняною свіжістю. Я завжди була небайдужа до весни та її витонченого смаку. Колись давно ми постійно проводили час із батьком у парку, чи біля озера, шукаючи ні ким незвідані місця та оголошуючи їх своєю територією. Ми були командою шукачів пригод, і весна завжди нагадує мені про нього: співом птахів чи запахом дощу, скрекотанням цикад у густій ​​траві, чи подихом вітерця, який безтурботно грає з листям. Батько назавжди залишився для мене в якомусь таємному, прихованому від сторонніх очей місці, оповитому магією та красою природи.

Та попри це дивовижне ранкове натхнення, мій клас, втім як і завжди, геть позбавлений будь-якої гармонії. Частково з цієї причини я маю звичку ненавидіти це місце, яке позбавляє мене внутрішнього спокою. Однокласники здаються дикунами: неприборканими, дурними та вкрай дратівливими. Як староста цього звіринцю я звично виконую всю брудну роботу: готую кімнату до уроків, збираю домашнє завдання та хоч якось намагаюся приборкати доручений мені зоопарк. Саме цього ранку я вирішую насамперед зібрати зошити з домашньою роботою, аби швидше пройти обтяжливий етап безпосереднього контакту з людьми, які зневажають мене.

Найскладніше у моїй справі – взаємодія з так званою елітою класу. Інші учні просто вдають, що не помічають моєї присутності. Проте ця п’ятірка, навпаки, насолоджується часом, коли я опиняюся в полі їхнього зору, попри те, що це повсякденний обов'язок старости.

— Яка гарна наша староста з самого ранку! — лунає голос найдратівливішого хлопця з еліти.

Наруто – особливий вид кошмарів, які переслідують мене наяву. Цей хлопчина не гоїть жодної можливості підколоти або зачепити мене за живе. Хоч блондин і вважається найдобрішим з п’ятірки своїх друзів, дратує він набагато більше за інших! Якби не він, більшу частину принижень та ганьби можна було б просто уникнути, адже він єдиний, хто завжди помічає мене, де б я не була.