Читати книгу - "Місто дівчат"

— Ох, дякую тобі, Марджорі, — відповіла я. — Ти ж моя розумничка.

— Ми з тобою завжди граємо в одну дудку, — сказала вона, обдарувавши мене кривою посмішкою. — Тільки тримай язика за зубами. А то звільнять мене — і буде тобі зле.

Коли Марджорі пішла, Една здивовано витріщилася їй услід.

— Ця дитина щойно сказала «У коханні й на війні всі засоби дозволені» — чи то мені причулося?

— Я ж казала, що Ловцкі тобі сподобаються, — мовила я.

— О так, ще й як! А ця сукенка ще дужче. Ну а ти що знайшла, дорогенька?

Я дала їй легкий пеньюар кольору фуксії — такий яскравий, що аж очі боліли. Вона приклала його до себе і скривилася.

— О ні, сонечко. Ти не можеш мене у таке вдягнути. Глядачі страждатимуть ще більше за мене.

— Ні, Едно, це не тобі. Це Селії, — сказала я. — Для сцени, в якій вона грає спокусницю.

— Он як! Ну так. Тоді годиться, — Една уважніше придивилася до пеньюара й похитала головою. — Ох, Вівіан, якщо ти виведеш ту дівчину на сцену в цій куценькій одежинці, наша вистава точно стане хітом. Чоловіки шикуватимуться в чергу за квитками. Треба вже починати пити рисовий відвар, а то на мою нещасну фігуру ніхто й не гляне!

Розділ одинадцятий

Сьомого жовтня 1940 року мені виповнилося двадцять.

Свій перший день народження у Нью-Йорку я відсвяткувала точнісінько так, як ти собі уявляєш: ми з артистками пішли гуляти в місто; закрутили голову компанії гуляк; випили цілу батарею коктейлів за чужі гроші; порозважалися від душі; а потім усе раптом закінчилося і ми побрели додому, намагаючись встигнути до світанку й почуваючись так, ніби пливли вгору якоюсь замуленою річкою.

Я проспала, мабуть, хвилин із вісім, не довше, коли прокинулася зі страшенно дивним відчуттям. Щось було не так.

Голова, звісно, тріщала з похмілля — цілком можливо, я досі не протверезіла, — та все одно було якесь дивне відчуття.

Я витягнула руку, щоб перевірити, чи Селія на місці. Намацала її знайоме тіло. Значить, на цьому фронті все гаразд.

Раптом я почула запах диму.

Диму з люльки.

Я різко сіла на ліжку — і моя голова затріщала так, що я тут же про це пошкодувала. Я знову лягла на подушку, кілька разів терпляче вдихнула й видихнула, перепросила свій череп за різкий удар і спробувала сісти ще раз, цього разу помалу й обережно.

Коли зіниці призвичаїлися до ранкового напівмороку, я побачила у протилежному кінці кімнати якусь постать у кріслі. Чоловічу постать. Той чоловік потягував люльку й дивився на нас.

Невже Селія когось привела додому? Чи, може, я?

Я запанікувала. Ми із Селією були жінки вільнодумні, тут нема жодних сумнівів, але мені завжди вистачало поваги до тітки Пеґ (чи то радше страху перед Олів), щоб не пускати чоловіків до нашої спальні в «Лілеї». Як же так сталося?

— Уяви собі, як я зрадів, — озвався незнайомець, знову затягнувшись, — коли прийшов додому і застав у своєму ліжку двох дівчат! Ще й таких кралечок. Це те саме, якби я пішов до льодовні по молоко, а знайшов там пляшку шампанського! Точніше, дві пляшки.

Я все ще нічого не розуміла.

Коли зненацька до мене дійшло.

— Дядько Біллі? — запитала я.

— О, то ти моя небога? — розсміявся чоловік. — Хай йому дідько! Це значно звужує наші можливості. Як тебе звати, серденько?

— Вівіан Морріс.

— Ох… Ну тепер усе ясно. Ти справді моя небога. Як прикро. Гадаю, родичі не погладять мене по голові, якщо я з тобою порозважаюся. Та я й сам себе не похвалю за таке — порядний я став на старості. Шкода, шкода. А та друга — теж моя небога? Сподіваюся, що ні. Бо не схоже, щоб вона була чиєюсь небогою.

— Це Селія, — сказала я, показавши рукою на прекрасну постать Селії поруч. — Вона моя подружка.

— Судячи з того, як ви спите, твоя особлива подружка, — підсміхнувся Біллі. — Ти така прогресивна, Вівіан! Щиро тобою захоплююся. Не бійся, я не скажу твоїм батькам. Хоча не сумніваюсь, що якщо вони колись про це дізнаються, то повісять усю вину на мене.

— Вибачте, що… що… — затнулася я.

Я не знала, як закінчити те речення. Вибачте, що зайняли ваші апартаменти? Вибачте, що захопили ваше ліжко? Вибачте, що повісили мокрі панчохи біля вашого каміна, щоб висихали? Вибачте, що наставили на вашому білому килимі рудих плям від косметики?

— Та нічого страшного. Я ж і так тут не живу. «Лілея» — дитя Пеґ, а не моє. Я завжди зупиняюся в «Тенісному клубі». Справно плачу всі внески, жодного ще не пропустив, хоч бачить Бог, гроші немалі. Там не так гамірно, і мені не треба ні про що звітувати Олів.

— Але ж це ваші кімнати.

— Хіба називаються моїми завдяки доброті твоєї тітки. Я прийшов сьогодні вранці, щоб забрати свою друкарську машинку, а вона, до речі, кудись поділася.

— Я поставила її в шафі для постільної білизни — на коридорі.

 — Он як. Що ж, почувайся як удома, дівчинко.

— Вибачте… — почала було я, та він знову не дав мені договорити.

— Та я жартую. Живи собі тут на здоров’я. Я й так мало коли буваю у Нью-Йорку. Мені тутешній клімат не подобається. Відразу горло хапає. До того ж у цьому клятому місті з моєї улюбленої пари білих туфель хіба пшик лишиться.

У мене була сила-силенна питань, але я не могла сформулювати жодного з них, бо в роті було сухо й гидко, а в просякнутій джином голові гуділо і стояв туман. Що дядько Біллі тут робить? Хто його впустив? Чому він о такій ранній порі у смокінгу? А на мені що? Бачу, що нічого, крім комбінації, і то навіть не моя комбінація, а Селії. А в чому тоді вона?

І де моя сукенка?

— Що ж, я непогано повеселився, — мовив дядько Біллі. — Насолодився фантазіями про ангеликів у моєму ліжку. Але ти, як виявилося, моя підопічна, тож краще я дам тобі спокій та піду пошукаю кави. Тобі, дівчинко, кава теж пішла б на користь. Не ображайся, але я щиро сподіваюся, що ти кожної ночі отак набираєшся і падаєш у ліжко з красивими жінками. Бо як ні, ти даремно тратиш час. Я страшенно