Читати книгу - "Місто дівчат"

мене в поясі. Якщо треба буде багато танцювати, то я попрошу тебе про спеціальні шви — ти ж розумієш, про що я, правда, сонечко? Не хочу, аби щось розлетілося у світлі прожекторів. Мої ноги, на щастя, ще досить непогані, тому не бійся їх показати. Що ще? Ага. У плечах я вужча, ніж здається. І в мене страшенно коротка шия, тому тут мусиш припильнувати, особливо якщо збираєшся начепити на мене великого капелюха. Бо якщо я буду схожа на французького бульдога-курдуплика, то ніколи тобі цього не пробачу.

Я була приємно вражена тим, як добре ця жінка знала особливості своєї фігури. Більшість жінок уявлення не мають, що їм личить, а що ні. Натомість Една була сущим втіленням упевненості. Я вже зрозуміла, що, працюючи з нею, пройду неабиякий вишкіл із пошиття костюмів.

— Ти шиєш для сцени, Вівіан, — давала мені настанови Една. — Звертай більше уваги на форму, ніж на деталі. Не забувай, що найближчий глядач сидітиме за десять кроків від мене. Мисли масштабно. Яскраві кольори, чіткі лінії. Костюм — це ландшафт, а не портрет. Мої сукні мусять бути блискучі, люба, але я не хочу, щоб вони були зірками шоу. Вони не повинні затьмарювати мене, серденько. Розумієш?

Я розуміла. І мені ох як подобався плин цієї розмови.

Я обожнювала товариство Едни. Чесно кажучи, я поволі закохувалася в неї. Вона майже змістила Селію із п’єдесталу, ставши основною особою, яка викликáла в мене захоплений трепет. З Селією, безперечно, досі було дуже цікаво, і ми далі разом виходили в місто, але я вже не потребувала її так сильно, як колись. Чари й премудрощі, що ними була наділена Една, заворожували мене у стократ більше, ніж те, що могла дати мені Селія.

Я б могла сказати, що ми з Едною «розмовляли однією мовою», але це не зовсім так, бо мовою стилю і моди я спілкувалася не так вільно, як вона. Якщо точніше, то Една Паркер Вотсон була першою з моїх знайомих, для якої мова, яку я тільки хотіла опанувати — мова бездоганного вбрання, — була рідною.

Через кілька днів я повела Едну в «Імперію вживаних речей Ловцкі» на пошуки тканин та ідей. Я трохи хвилювалася, чи то добра ідея — тягнути людину з таким витонченим смаком на запаморочливий, галасливий ярмарок матеріалів і кольорів (та й смерділо там так, що більшість багатих клієнток тут же втратили б охоту туди заходити), проте Една, щойно переступивши поріг, була в захваті від Ловцкі, як могла бути тільки та, що по-справжньому знається на одязі й тканинах.

Сподобалась їй і юна Марджорі Ловцкі, яка зустріла нас біля входу зі своїм звичним: «Чого шукаєте?».

Марджорі була донькою власників, і за останні кілька місяців моїх купівельних походеньок я з нею добре запізналася.

То була весела, жвава, широколиця чотирнадцятилітня дівчина, завжди вбрана у найхимернішу одежу. От скажімо, того дня на ній був найбожевільніший прикид, який я тільки бачила: черевики з великими пряжками (як у пілігрима на дитячому малюнку до Дня подяки), накидка із золотистої парчі з триметровим шлейфом і кухарський ковпак із велетенською брошкою з фальшивим рубіном.

А на споді — шкільна форма. Марджорі Ловцкі, як завжди, скидалася на опудало, та не варто було її недооцінювати.

Містер і місіс Ловцкі поганенько розмовляли англійською, тож Марджорі, відколи навчилася балакати, говорила замість них. У своєму віці вона торгувала одежею так хвацько, як доросла, і могла приймати замовлення й сипати погрозами на чотирьох мовах — російською, французькою, англійською та ідиш. Дивним дитям була та Марджорі, але я високо цінувала її допомогу.

— Нам потрібні сукенки з двадцятих років, — сказала я. — Найкращі. Ті, що їх носили багаті леді.

 — Нагорі спочатку пошукайте. У «Колекції».

Так по-хитромудрому — «Колекція» — називали тісній відділ на третьому поверсі, де Ловцкі продавали найрідкісніші й найдорожчі знахідки.

— Нашого бюджету забракне навіть для того, щоб просто туди зазирнути.

— То ви хочете сукенки багатих леді за ціною для бідних?

Една засміялася:

— Ти ідеально описала наші потреби, серденько.

— Так, Марджорі, — відповіла я. — Ми прийшли сюди покопирсатися, а не тратити гроші.

 — Тоді почніть звідти, з того боку, де все привозять, — Марджорі тицьнула пальцем у протилежний кінець крамниці. — Речі, які там лежать, приїхали два чи три дні тому. Мама ще навіть не встигла їх перебрати. Може, вам пощастить.

Коробки, у яких Ловцкі тримали товар, були розраховані не на слабкодухих. Величезні промислові контейнери були напхані одягом, що його Ловцкі купували і продавали на вагу.

Там було все: від старих зношених робочих комбінезонів, немилосердно заплямленої білизни, залишків меблевих тканин, парашутної тканини, вицвілих блузок із шовку, французьких мереживних серветок, важких старих гардин — і аж до безцінної атласної сорочки, в якій хрестили чийогось прадіда. Порпатися в тих контейнерах було тяжкою працею, від якої аж піт на чолі виступав; то був подвиг віри. Треба було вірити в те, що десь серед того мотлоху причаївся скарб, і наполегливо за ним шукати.

Я була приємно здивована, коли Една тут же взялася до справи. Було очевидно, що то для неї не вперше. Пліч-о-пліч, контейнер за контейнером, ми мовчки порпалися в лахмітті, шукаючи самі не знаючи чого.

Десь за годину я почула, як Една вигукнула: «Ага!». Обернувшись, я побачила, що вона радісно махає чимось над головою. І радість її була недаремна, бо знахідка виявилася малиновою вечірньою сукнею robe de style у дусі 1920-х років — з шифонового шовку і з оксамитовою облямівкою, оздоблена скляними намистинками й золотистою ниткою.

— Ох! — скрикнула я. — Вона ідеально пасуватиме місіс Калевалі!

 — Еге ж, — погодилася Една. — А тепер помилуйся ось цим.

Вона загорнула комірець сукенки й показала мені оригінальний ярлик: Lanvin, Paris.

— Якась tres riche купила цю сукню у Франції двадцять років тому і, б’юсь об заклад, майже її не носила, судячи з її стану. Прекрасно. Уявляєш, як вона блистітиме на сцені!

 Марджорі Ловцкі вже була тут як тут.

— І що ви там нашукали, дівчатка? — запитала єдина справжня дівчинка в цій залі.

 — Не починай, Марджорі, — сказала я напівжартома, бо раптом злякалася, що вона вихопить у нас ту сукенку й виставить на продаж у «Колекції» нагорі. — Грай за правилами. Една знайшла цю сукню в контейнері. Усе по-чесному.

Марджорі стенула плечима.

— У коханні й на війні всі засоби дозволені, — відповіла вона. — Сукня гарна. Тільки перед тим, як іти на касу до мами, добре