Читати книгу - "Місто дівчат"

Дорогою до дверей він запитав:

— До речі, а коли Пеґ прокидається?

— Зазвичай близько сьомої, — відповіла я.

— Чудесно, — сказав він, зиркнувши на свій годинник. — Не можу дочекатись, коли її побачу.

— Але як ви сюди потрапили? — спитала я по-дурному.

Я мала на увазі, як він потрапив до будівлі театру (і то було дурнувате запитання, бо ясно, що тітка Пеґ подбала про те, аби її чоловік — чи то пак колишній чоловік, ну чи ким він там був — мав свої ключі). Але він сприйняв це питання ширше.

— Я сів на експрес «Двадцяте століття». Це єдиний спосіб добратися з Лос-Анджелеса до Нью-Йорка з комфортом, якщо маєш грошенята на квиток. Він зупинявся в Чикаго — забрати від того «м’ясника всього світу» якусь модну публіку. Доріс Дей цілу дорогу їхала в тому самому купе, що і я. Ми з нею грали в кункен, аж поки не переїхали Великі рівнини. Доріс — славна супутниця, скажу я тобі. Мила дівчина. З нею можна добре повеселитися, хоча її безгрішна репутація не наштовхує на таку думку. Приїхав учора ввечері, відразу подався до клубу, пішов на манікюр і до перукаря, потім зустрівся з деякими старими злодіями, голодранцями й невдахами, з якими колись знався, ну а потім прийшов сюди — забрати свою машинку й привітатися з родичами. Одягай халат, дівчинко, і ходи поможеш мені зварганити в цій забігайлівці сніданок. Бо далі станеться щось таке, чого ти точно не захочеш проґавити.

Коли я, нарешті зібравшись із силами, підвелась і набула вертикального положення, то рушила до кухні, де застала найхимерніше чоловіче товариство, яке тільки бачила.

З одного краю стола сидів містер Герберт у своїх нещасних штанах і в майці. Його сиве волосся скуйовдилось і виглядало геть жалюгідно. Перед ним стояло, як завжди, горня з кавою без кофеїну. З протилежного краю — дядько Біллі: високий, підтягнутий, в елегантному смокінгу, із золотистою каліфорнійською засмагою. Він не так сидів на кухні, як відпочивав, розкинувшись у кріслі й розкошуючи, тримаючи в руці склянку віскі. Він був чимось схожий на Еррола Флінна — якби той раптом вирішив трохи охолонути.

Словом, один із чоловіків виглядав так, ніби має йти розвантажувати вагони з вугіллям, а другий — наче збирається на побачення з Розалінд Расселл.

— Доброго ранку, містере Герберт, — сказала я за звичкою.

— Щоб я провалився під землю, якщо це правда, — відповів він.

— Нормальної кави я не знайшов, а каву без кофеїну я терпіти не можу, — сказав дядько Біллі. — Тому я зупинився на віскі. На безриб’ї і рак риба. Може, ти теж хильнеш, Вівіан? Бачу, що твоя макітра аж розтріскується.

— Вона перестане тріщати, як тільки я вип’ю кави, — відповіла я, хоч сама в це не до кінця вірила.

— Пеґ казала, ти працюєш над сценарієм, — сказав дядько Біллі до містера Герберта. — Дуже цікаво було б на нього подивитися.

— Там нема дуже на що дивитися, — відповів містер Герберт, зажурено глянувши на записник, який лежав перед ним.

— Можна? — запитав дядько Біллі, простягнувши руку до записника.

— Та ліпше… ну добре, бери, — сказав містер Герберт — справжній майстер програвати ще до початку бою.

Дядько Біллі повільно перегортав сторінки. Тиша стояла нестерпна. Містер Герберт втупився у підлогу.

— Це ж якісь переліки жартів, — врешті промовив дядько Біллі. — І навіть не жартів, а просто дотепних реплік. І ще повно малюнків птахів.

Містер Герберт здвигнув плечима на знак остаточної капітуляції:

 — Сподіваюсь, до мене прийдуть кращі ідеї, якщо самі звідкись з’являться.

— Пташки непогані, до речі, — дядько Біллі поклав записника на стіл.

Мені хотілося якось захистити бідолашного містера Герберта, чиї відповіді на дядькові насмішки звучали ще вимученіше, ніж завжди. Тому я сказала:

— Містере Герберт, а ви знайомі з Біллі Б’юеллом? Він чоловік тітки Пеґ.

Дядько Біллі засміявся:

— Не хвилюйся, дівчинко. Ми з Дональдом знайомі вже багато років. Він узагалі-то мій адвокат — точніше, був ним, поки в нього не відібрали ліцензію. А ще я хрещений батько Дональда-молодшого. Точніше, був ним. Дональд трохи нервується, бо знає, що я приїхав без запрошення. І він не впевнений, як це сприйме верхній ешелон тутешнього начальства.

Дональд! А мені й на думку ніколи не спадало, що в містера Герберта могло бути ім’я.

Щойно дядько Біллі згадав про верхній ешелон начальства, як до кухні прийшла Олів.

Вона ступила два кроки, побачила Біллі Б’юелла, розтулила рота, тут же стулила і вийшла.

Запала мовчанка. Ефектно вона зайшла — і не менш ефектно вийшла.

— Не будемо ображатися на Олів за таке, — врешті сказав дядько Біллі. — Вона не знає, як опанувати себе з тої радості, що мене побачила.

Містер Герберт сперся чолом на кухонний стіл і промовив — так, саме промовив:

— Ох, стогну, стогну, стогну.

— Не переживай ти так через мене й Олів, Дональде. Все буде добре. Нашу взаємну нелюбов компенсує те, що ми поважаємо одне одного. Тобто я поважаю її. Тому між нами є бодай щось спільне. У нас прекрасні взаємини на основі глибокої односторонньої поваги, якої більш ніж досить.

Дядько Біллі дістав свою люльку, запалив сірника, тернувши по ньому нігтем, і повернувся до мене.

— Як поживають твої батьки, Вівіан? — поцікавився він. — Твоя мама і той вусач? Вони з самого початку мені сподобалися. Точніше, твоя мама. Неймовірна жінка. Вона завжди пильнує, щоб, не дай Боже, не сказати про когось щось приємне, але, по-моєму, я їй теж сподобався. Тільки не питай її про це, гаразд? Бо ж правила пристойності не дадуть їй це визнати. А твій тато ніколи не викликав у мене симпатії. Такий зануда. Я прозивав його дияконом — за його спиною, ясне діло, і тільки з увічливості. І до чого я все це вів? Ага. То як вони поживають?

— Добре.

— Досі одружені?

 Я кивнула, але його запитання мене спантеличило. Хіба могло бути по-іншому?

— Вони ж ніколи не крутили романів на стороні, правда?

— Мої батьки? Романів? Ясно, що ні.

 — Тоді їм, мабуть, бракує новизни в житті, правда?

— Ем-м-м…

— Ти бувала в Каліфорнії, Вівіан? — на щастя, він змінив тему.

— Ні.

 — То мусиш якось приїхати. Тобі сподобається. Там найсмачніший апельсиновий сік. І погода фантастична. Людям зі Східного узбережжя, як-от нам з тобою, там добре живеться. Каліфорнійці вважають нас страх якими вишуканими. Кожен із них готовий усе на світі віддати, аби лиш ми