Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

романтикою бойового неба найменше з усіх. Рік тому німці збили його літак над Північною Францією, і кілька місяців капітан провів у полоні. Крім того, отримав серйозні опіки рук, шрами від яких залишились йому на згадку до кінця життя. Цих шрамів пілот соромився, коли тиснув комусь руку й водночас гордився ними, коли розповідав про свій летунський досвід. 

У німецькому таборі допитливий розум капітана Купера почав засвоювати німецьку. Ясна річ, вивчити цю мову до свого звільнення він як слід не встиг, проте зумів запам’ятати необхідний набір слів, з яких формував тепер короткі, проте цілком зрозумілі речення. 

— Ви українець, Вістовичу? — ​запитав він у мене. 

Я відповів ствердно. 

— Ми боролися проти вас, українців. На боці поляків. Рік тому. Обороняли від вас Львів. 

Я подивився йому в очі й запитав: 

— І ви тримали зброю, капітане Купере? 

— Ні. Ми служили в місії Червоного Хреста. Допомагали львів’янам з провізією. 

— Тоді я не проти вашої боротьби. 

Зрозумівши мене, він засміявся й, витягнувши з кишені цигарки, запропонував мені закурити. Тоді я вперше вдихнув у легені «Lucky Strike». Ті папіроси видалися мені занадто слабкими, в порівнянні з німецькими «Eckstein», і не такими ароматними, як французькі «Gauloises», проте з ввічливості я похвалив їх, сказавши, що вони чудово смакують. 

Далі наша розмова потекла вільно й невимушено, начебто ми були знайомі щонайменше останні років десять. Фаунтлерой не завжди перекладав наші слова лейтенанту Корсі, втім, йому, схоже, вдавалося зрозуміти зміст і без допомоги. Американці відкоркували принесену пляшку бурбону й пригощали нас випивкою. Зайве було говорити, як я втішився такому частунку, бо востаннє смакував бурбон ще перед війною. Та попри те, сам дідько підштовхнув мене запитати, як їм ведеться після втрати побратима-пілота, капітана Ґрейвса. Військові спохмурніли й на мить затихли. Я вже хотів перепросити за свою недоречну репліку, але майор Фаунтлерой мене випередив: 

— Наступного дня після загибелі Ґрейвса ми зібралися на поминальний обід, — ​проказав він повільно, підбираючи німецькі слова, які б не мали двозначного трактування. — ​За столом лишили для нього вільне крісло, столове приладдя, тарілку й склянку з випивкою. Ми всі добре знали нашого друга, Вістовичу. Не думайте, що замість пам’яті в наших серцях і думках суцільна легковажність… Ґрейвс був нашим побратимом, братом по зброї і, зрештою, був американцем. Але вже наступного ранку я наказав прибрати це вільне крісло й більше не ставити додаткове приладдя й посуд. За неписаним законом пілотів, ніхто не має права оплакувати загиблого довше ніж добу. Так станеться, якщо загину я, Купер або Корсі. Кожен з нас, обираючи небо, обрав собі долю. Небесний смуток, пане комісаре, коротший ніж земний. Бо й життя пілота коротше ніж пересічного солдата на землі. 

На моє щастя, невдовзі до помешкання зайшов Самковський і тему розмови вдалося змінити. Решту вечора ми провели вивчаючи мапи з нестійкими кордонами Польщі, УНР та Радянської Росії, а також я отримав від Лібанського записник із набором кодових слів, якими той пропонував послуговуватися під час нашої кореспонденції. 

— Ясна річ, вам доведеться вивчити їх напам’ять, а потім знищити цей нотатник, пане Вістовичу, — ​додав він. — ​Бо втрапити з ним до рук більшовиків чи бодай тамтешньої поліції, для вас означатиме смертну кару. 

— Звичайно, — ​погодився я. 

— Поліційні телеграфісти цілодобово чергуватимуть біля апарата, чекаючи на повідомлення від вас, — ​промовив Самковський. — ​Звідси всю інформацію ми переправлятимемо у штаб ескадрильї. Вже невдовзі пілоти також перебазуються спочатку до Тернополя, а потім і далі на схід. 

— Швидше би, — ​буркнув майор. 

Потому ми кілька хвилин тільки мовчки палили цигарки. 

— Вам не обов’язково вирушати тепер, пане Вістович, — ​промовив Лібанський наостанок. — ​Зима буде лютою. На волинському фронті, як пишуть газети, зараз затишшя. Коли снігу по коліна, то все, що можуть робити війська, — ​це чекати весни. Поїдьте після Різдва. 

Я заперечив: 

— На Різдво у Львові надто затишно. А затишок робить мене сентиментальним і лінивим. 

VI 

Волинь — ​Наддніпрянщина 

весна 1920 року 

Чоловік навпроти пив моїм коштом вже третю чарку, заїдаючи сушеною рибою, і був не від того, аби випити ще. Його довгий тулуб височів над потрісканим дерев’яним столом, гостра борідка-еспаньйолка смикалася в такт жувальним рухам щелепи, на продовгуватому обличчі з маленькими окулярами на носі застиг вираз невимовної нудьги. Коли він трохи повертав голову, щоб подивитися кудись убік, я бачив, як у його гладеньких асферичних лінзах відображається частина вбогого інтер’єру корчми, і навіть згорблені постаті нечисленних завсідників. Свою думку щодо них він висловив ще перед першою чаркою: «Обскурна публіка». Голос мав тріскучий і високий. 

— Кацман з’їв би чогось іще, — ​сказав раптом мій співрозмовник. Його найхарактернішою особливістю була манера говорити про себе в третій особі. Сказане зараз означало, що я мушу замовити йому додаткову «загризку». 

— Кацман ризикував. Кацман заслужив, — ​додав він з майже дитячою вередливістю і втупив у мене свій скляний погляд, очікуючи на мої дії. Я не збирався відмовляти. Ба більше, був готовий оплатити й вечерю в «Ґранд-ресторації», якщо би Кацман про це попросив. Сьогодні він мав передати мені важливу інформацію. І понад усе я боявся, що той передумає, заметушиться й піде геть, як зривається сполохана дичина, зрозумівши, що її тримають на мушці. 

Спіймавши погляд корчмаря, я жестом підкликав його й попросив принести звареної в мундирі картоплі, шкварок з цибулею, квашених огірків і ще карафку горілки. Кацман вдоволено прицмокнув, схвалюючи мій вибір, попри трефні шкварки. Цей чоловік був євреєм, але жодними релігійними заборонами не переймався. Та й самою релігією також. 

Ми познайомилися взимку, одразу після мого приїзду на Волинь. Я замешкав тоді в містечку Славута, винаймаючи покої в санаторії посеред соснового бору. Обрав я це місце не тому, що збирався лікуватись (у сімнадцятому році банда червоних убила власника закладу й відтоді санаторій діяв лише як готель), а через надзвичайно низьку ціну. За гроші, які я заплатив розпоряднику за всю зиму й більшу частину березня, у Львові я міг би винайняти поганеньку «кавалєрку» щонайбільше на два-три тижні. 

Тут лише за три місяці кілька разів змінювалася влада: спочатку були більшовики, потім місто ненадовго увійшло до складу УНР, далі переходило до рук різного штибу анархістів. І кожного разу мені здавалось, що санаторій перетворять на який-небудь штаб, а постояльців просто виженуть на вулицю. Утім, на щастя, цього не сталося. Можливо, посприяло те, що заклад розташовувався на околиці, однаково далеко як від центру містечка, так і від залізничної станції. І коли випадало достатньо багато снігу, що на Волині трапляється частіше,