Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

Кельнер приніс мою вечерю: капусту зі шкварками, кружальця підсмаженої цибулі, чорний хліб і порцію зимної горілки. Я випив, але їв без апетиту. Потім поплентався додому, де впав на ліжко і провалився у глибокий сон. 

Наступного дня я мав коротку телефонічну розмову з полковником Ронґе. Для цього довелося знайти чинне поштово-телеграфне відділення, а потім довго чекати на з’єднання із Віднем. 

— Вітаю, пане Вістовичу, — ​нарешті прохрипів у слухавці його голос. 

— Добридень, полковнику, — ​відповів я і мимоволі зиркнув через скляні дверцята свого переговорного місця на циферблат великого годинника, що висів на стіні, якраз над конторкою чергового. Мені хотілося переконатись, що була й справді денна пора, а не вечір. Відчуття часу, яке досі ніколи мені не зраджувало, чомусь втратилось у рідному місті. 

— Радий, що ви живі, — ​ні сіло ні впало промовив далі Ронґе. 

Я трохи оторопів, але швидко оговтався. 

— З тієї ж причини радію за вас, — ​відповів. 

— Ну-у-у, знаєте… — ​протягнув він. — ​У Відні літаки не падають. 

Он воно що. Новина, без сумніву, вже від учора в австрійських газетах. Хоча він, мабуть, дізнався про неї з власних джерел. 

— Загинув лише пілот, — ​сказав я. 

— А також знищено купу майна, через що Потоцькі позиватимуться до суду. І матимуть рацію, — ​підсумував полковник. — ​Пам’ятаєте, Вістовичу, я казав, що ніякого майбутнього в цих аеропланів нема? От вам і підтвердження. 

У моїй голові досі не вкладалось, як він може не вірити в летунство і відправляти мене допомагати пілотам. Так ніби в цьому чоловікові вживалися дві різні особи. Мовби вгадавши, про що я думаю, Ронґе продовжив: 

— Утім, я буду радий, навіть якщо ці самогубці просто падатимуть на більшовиків з висоти. Так, як на палац Потоцьких… Знищення ж чималі, правда, комісаре? 

— Я, відверто кажучи, не бачив. 

— Гаразд, облишмо цю тему… Коли ви збираєтесь вирушати далі на схід? 

— Щонайбільше — ​за тиждень-два. Я не маю наміру тут надовго залишатись. 

— Це тішить… Що ж, Вістовичу, тоді можу лише побажати вам гарної дороги. 

— Спасибі, полковнику. 

— Ага, і ще одне… Про ваші гроші. 

Я затамував подих. 

— Банк у Швейцарії наразі відмовив. 

— Курва… — ​вирвалось у мене. 

— Що, даруйте? 

— Срані швейцарці. 

— Ну так, вкрай бюрократичний народ. Утім, не втрачаймо надії. Обіцяю не покладати рук у цій справі… А тим часом хочу повідомити, що деяку фінансову підтримку вам забезпечить Генштаб. Із власних резервів. 

— Вислати вам телеграмою номер мого конта? — ​запитав я. 

— Жартуєте, Вістовичу? Ми його знаємо. У нас є вся інформація про вас. 

— Ну звісно. Як я міг забути. 

— Щасти вам, комісаре! 

— На все добре, полковнику. 

Повісивши слухавку на металевий важіль, я зітхнув із полегшенням. Цинічна манера спілкування, до якої Ронґе так часто вдавався, мене добряче рознервувала навіть через телефон. Може тому, що я добре міг уявити вираз його обличчя і жести, коли той оцінював новини з Лемберга. 

Одночасно передчуття нової подорожі лоскотало нерви. Я лише двічі бував за східним кордоном старої монархії. Виконував деякі службові доручення і, після ночівлі в готелі, повертався назад. Тепер же мав вирушити туди на невизначено довгий час. 

Була, проте, деяка іронія в тім, що в теперішньому, післявоєнному світі кордони залишалися хиткими. Тож людина несподівано могла опинитися в іншій країні, не виїжджаючи зі свого міста, а за деякий час — ​так само, сидячи вдома, — ​повернутися. 

Роздумуючи про «невизначений час» моєї майбутньої подорожі, я добре усвідомлював, що йдеться не лише про «невизначено довгий» період. Цілком імовірно, що я повернуся звідтіля вже за тиждень чи за місяць, або взагалі за кілька днів. Причин може бути безліч: виникнуть проблеми з моїми документами, з грішми або, скажімо, зміняться плани в командування ескадрильї, жодних бойових вильотів не буде, а отже, й моє перебування на східних теренах виявиться непотрібним. 

Загиблого пілота, Едмунда Ґрейвса, поховали за три дні на Личакові з усіма належними військовими почестями. У момент, коли його друзі несли труну, над ними навіть пролетів літак, що додало цим скорботним урочистостям своєрідного символізму. 

Яким же, однак, було моє здивування, коли зустрівшись невдовзі з пілотами 7-ї ескадрильї в помешканні Лібанського, я застав їх у веселому, майже безтурботному настрої, ніби з моменту смерті їхнього товариша минув щонайменше рік. 

За вікном сипав перший лапатий сніг, і великі сніжинки ліпилися до скла й завмирали, мовби пришпилені до картону метелики. У чималій вітальні палахкотів камін, і я побачив майора Фаунтлероя, що, недбало розкинувшись у кріслі, брав з підлоги тонкі соснові поліна й лінивими рухами спроваджував їх на металевий рушт. 

Окрім нього й господаря дому, тут були ще двоє американців, одягнені в польські льотні мундири. Лібанський представив мені їх як першого лейтенанта Корсі та капітана Купера. 

— Ці прізвища я вам вже називав. Пригадуєте, Вістовичу? — ​додав Лібанський. 

— Справді? — ​здивувався я. — ​Коли ж? 

— Ну як… Панове літали над нашими головами під час урочистостей 22 листопада, — ​промовив інженер і в ту ж мить замовк, пригадавши очевидно, чим завершились ті повітряні виправи. 

— А й справді, — ​сказав я і додав за мить, звертаючись до двох пілотів: 

— Радий зустрітися знову. 

З Лібанським, у присутності Фаунтлероя, ми вже звично перейшли на німецьку. Утім, схоже, сяк-так розумів нас тільки Купер. Його товариш ніяково всміхнувся й перевів погляд на майора з німим проханням про переклад. Командир переклав йому мої слова англійською. Тоді Корсі з широкою усмішкою простягнув мені руку й відповів: 

— Nice to meet you![144] 

Лейтенант був худорлявим, доволі високого зросту, з вольовими, але ще юними, майже дитячими рисами обличчя. Пригадую, на момент нашої зустрічі йому не було і двадцяти двох років. Проте він устиг повоювати разом із Фаунтлероєм в ескадрильї Лафаєт у Франції, а коли війна закінчилася, то шукав будь-яку можливість повернутися знову в небо. 

Старшим за нього, трохи нижчим, але ширшим у плечах був капітан Купер. Вся його постать дихала енергією. Рухи були трохи метушливими, ніби той спізнювався на поїзд і говорив з усіма в останню мить. Погляд карих очей пронизливий і трохи з насмішкою, наче ви щойно сказали якусь дурницю і він от‑от віддячить гострим дотепом. 

Саме Купер, як згодом виявилось, був ініціатором добровольчої ескадрильї, яка вирушила з Америки до Європи в пошуках повітряних пригод. Війна для таких закінчилася надто швидко, не подарувавши достатньої порції куражу й достатньої кількості бойових польотів. США вступили у війну тільки 1917 року, а вже за рік Четверний Союз[145] капітулював. 

Куперові пощастило насолодитися невідомою раніше