Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

дверях висів замок. Стривожений, піднявся сходами до помешкання директора і від нього дізнався: немає вже магістра, похований десь на Личаківському кладовищі, а де саме, директор не знає, він споряджав покійного, а за домовиною не мав як піти — тяжко захворіла дружина. Домовину повіз Курковський, візник похоронних караванів, може, він пам'ятає, де могила…

Минув відтоді рік. Треба розшукати могилку, поклонитися мужеві, який назвав його сином Русі, передаючи йому в спадок своє життя. Маркіян присунув до себе рукопис — досі не розгортав його. Витер пил з обкладинки, розкрив. Пробігав очима дрібно списані сторінки, все було знайоме з розповідей Любимського, але на чому він обірвав свою останню оповідь? А ось… Зустріч з Розумовським у Відні. Капніст, Огінський, Бетховен… Потім поїхав на Україну…

Життєпис продовжувався, підходив до свого кінця і до початку — Маркіянового.

«Ні, не початок, а продовження… — Маркіян відірвався від читання. — Ми спали і прокинулися від вибуху. А громи не вгавали від віків… Тепер полум'я освітило наше поле, і ми побачили, що воно заросло кропивою й дерезою. Коли не обробляєш землю — на ній росте чортополох. Але це не значить, що земля спустошилася, спісніла, змертвіла — в її глибинах течуть живлючі соки, треба лише докопатися до джерел».

…Маркіян не знав, де шукати візника похоронних караванів, а їхати до Дикова треба було на другий день. Він зайшов у бібліотечну кімнату, щоб побачити Вагилевича, — поруч з Іваном сидів за книжками кругловидий, з русявими пучками бакенбардів незнайомий юнак.

— Іване, ти знаєш, наш магістр…

— Знаю, — відказав Іван байдужим голосом.

Це вразило Маркіяна, а втім подумав: що знає Іван про старого бібліотекаря — помер, бо старий був… Сів біля Вагилевича, мовчав, бездумно дивився в його папери. Іван досліджував археологію, історію слов'ян, останнім часом захопився генеалогією знатних польських родів. Навіщо він це робить, Маркіян не міг зрозуміти; тепер його погляд упав на аркуш паперу, на якому було розмальоване генеалогічне древо, вирізнив ім'я і прізвище Едмунда Ржевуського, у пам'яті сплив образ п'яного дегенерата, який розтринькував картини й книжки пройдисвітам, а сам уявляв себе провідаєм польської нації, — Маркіян жужмом зібгав аркуш і шпурнув його на підлогу.

— До свого роду докопайся! — проказав з люттю. — Сам докоряв мені колись: хто буде на своєму орати?

— Маркіяне, — підхопився Іван, дивлячись на друга, сині очі якого палахкотіли обуренням, — ти мені нині подобаєшся. Завжди такий урівноважений…

— Це ви — Шашкевич? — спитав незнайомий. — Дуже радий, Іван мені про вас розповідав. Яків Головацький. З Чепелів, що біля Золочева.

Тон мови Головацького був спокійний, лагідний, обличчя мав світле й відкрите. Маркіян мимоволі усміхнувся.

— Теж у попи? — спитав.

— А куди ж іще нам? — відказав Яків. — Але поки що не кваплюся. Рік побуду вільним слухачем, як і ви, хочу чогось навчитися сам, у бібліотеці, поки запряжуть у семінарії до теології.

— А мені вже пора, та не приймають… — Маркіян змахнув рукою. — Писав просьби — даремно. Ще рік якось переб'юся, ось один меценат посилає мене до Дикова впорядковувати бібліотеку. А потім, навіть не знаю — руки опускаються…

— Тобі пощастило, — похитав Іван головою. — Рукописи, так? Боже, а він ще скаржиться… Ти б узяв Якова з собою, він листується з Шафариком, Ганкою, Колларом, вони просять слати їм копії будь–яких документів, що стосуються Слов'янщини.

— А Любимський мав зв'язок з Харковом, Полтавою, Петербургом…

— Ну а ви мали, напевно, зв'язок з Любимським, — сказав Головацький. — Прецінь не міг він вічно жити. Ви продовжите…

— Так, так. Отже, слухайте мене, друзі. Я думаю, пан Тадей погодиться: поїдемо до Дикова утрьох.

…Маркіян з вдячністю подумав тепер про Василевського, ще нині піде до нього, може, він у Львові, а ні, то завтра поїде в Княже. І скаже йому, що там, у Дикові, у бібліотеці Тарновських, вони утрьох добралися до джерел. Рукописні документи з часів Данила Галицького і «Кормча книга» — староруський номоканон[58] — з домонгольських часів упорядковані, пронумеровані, і будуть вони відтепер набутком майбутніх книгозборів і архівів. Республіканські закони древнього Новгорода свідчитимуть про демократичні традиції слов'янського люду, нині закріпаченого. Копії документів має вже сам Шафарик, та перш за все стали вони набутком їхнім: хлопці воочію уздріли й діткнулися до могутньої історичної традиції русинського народу, яка йде в нинішній день споконвіків.

Він скаже Василевському: брехлива габсбурзька доктрина про «справедливу» ревіндикацію[59] галицьких земель 1772 року — мовляв, Галицько–Волинське князівство у XIII столітті належало угорському королеві Коломану, і Австрія законно успадкувала володіння угрів. Неправда це: Галичина від віків керувалася законами «Руської правди», Київ був для неї матір'ю і до Києва належить днесь, там серце нашого краю, ми — частка українського народу, і культура наша — його культура.

Маркіян подякує Василевському за рік навчання у Дикові, який став для них університетом з руським відділом. І його вихованці, назвавши себе староруськими іменами — Маркіян — Руслан, Іван — Далібор і Яків — Ярослав, прослухали курс історії краю й пізнали, звідки пішли. Тож немає тепер потреби сперечатися, а тільки працювати і стверджуватись.

Перегорнув листок рукопису — життєпису людини, яка весь свій вік, набираючись пізнань і досвіду в сусідів, шукала свого кореня, щоб не обірвався ланцюг.

Ловив останнє вогниво, передане в руки йому.

Клубок докотився… Заповіт філософа через товщу кількох десятків літ, через чужі уста дійшов нині до спадкоємця — Маркіянові подали його, немов старий тестамент з наглухо забитої скрині, як естафету.

Домотай клубок своїм прядивом… Зроби скільки можеш.

Чи багато зможемо? Нас тільки троє, і ми такі молоді… Але ж Сковорода теж колись був молодий. І Капніст, і Котляревський. І починали вони з нічого… Як — з нічого? З порожнечі? Ніколи її не було. Була народна мисль, пісня. І в нас є, ми знайдемо її. Трійцею підемо в народ і напишемо книгу — ранню зорю після тьмавої ночі. Не цю, що я розпочав. Іншу — чистою мовою люду.

На цьому закінчувався рукопис Любимського. Дальшими сторінками були дбайливо підшиті листи. Багато листів: від Капністів, Котляревського, Доленги–Ходаковського…

На останній сторінці Маркіян прочитав запис, зроблений дрібним, нерозбірливим почерком: «Ставропігіївська друкарня світських книг не друкує. А довкола темрява, безпросвіття. Нікому передати…»

Маркіян закрив рукопис. Листи прочитає потім. Підвівся, відчинив вікно. До кімнати влилося пахуче весняне повітря, на