Читати книгу - "Вода з каменю. Саксаул у пісках"

— Що мене то обходить… Я вас дуже прошу: зніміть мою п'єсу. Хочу, щоб моя Ганнуся про все забула.

Камінський мовчки відрахував Сухоровському гонорар, і той, чемно вклонившись, вийшов з кабінету.

Ішов боковими вулицями, обминаючи Личаківську. Міхалові не хотілося зустрічати знайомих, які десь там, біля «Пекелка», гайнують час і про Польщу його розпитуватимуть; перший сніг порошив у очі колючими крупинками — думав, чим зайнятися, щоб не бути в Ганнусі нахлібником, і більше ніщо на світі його не цікавило.

Перетинаючи верхню Круп'ярську, набрів на опустілу Йосипову кузню, зупинився, постояв хвильку, згадуючи побратима, за яким слід пропав, і враз зблисла в голові думка: у нього сили не менше, ніж у коваля, роздмухає він цю мертву кузню, навчиться кувати — і що йому ще потрібно!

Думка ця захопила Міхала, освітила йому майбутнє, а все минуле віддалилося за далекі гони; тепла хатка Ганнусі здалась тепер затишним втечищем від світу, від якого відрікся, відкинув його, зненавидів; нікого він не хоче знати, окрім однієї Ганнусі — доброї, палкої і вірної. Сухоровському тепер було дивно, що він міг гультіпачити колись по місту в розквітчаній свиті й циліндрі, що був заводіякою на Клепарові і в «Пекелку», що бавився в театр і розбишакував, а тим часом його розуму й душі потребувала тільки ця жінка, а рук — ковальський молот.

Розбудив його з задуми галас за Льоншанівкою, він ішов і здалеку придивлявся, що там діється. На плоскогір'ї метушилися, бігали хлопчаки. Коли підійшов ближче, зрозумів, що відбувається бійка — кулаками, камінням, груддям, бійка завзята, справжня. Приквапив крок, уже чув викрики: «Бий ляха!», «Бий русина!». Побіг, щоб порозганяти зірвиголов, і зупинився, побачивши неподалік офіцера в круглому кашкеті, з золотими аксельбантами, який заохочував русинських хлопчаків проти польських:

— Бий їх, бий!

Спочатку не повірив: як можна коїти такий злочин, але офіцер вимахував рукою — командував кривавою забавою. Сухоровський рвонув з місця і, коли вже був близько, впізнав Брейнделя.

Хлопчаки з синяками під очима, закривавлені, запінені, у сліпій люті билися на смерть, а полковник реготав і заохочував, тішився ненавистю дітей, шалом братовбивства.

Спочатку Міхал розборонив і розігнав роз'юшених шибеників: побачивши велетня, вони повтікали врізнобіч і поховалися в провулках Льоншанівки, — а тоді кинувся на Брейнделя, повалив його на землю, гамселив кулаками, хрипів:

— Злодюго, злочинцю, мерзото!

Їх розняли жандарми — вони з Личаківської приглядалися до забави, яку влаштував резидент. Сухоровському наділи наручники.

Кликали в поліцію для свідчення злодіїв з Клепарова і з кармелітської тюрми, а також ремісників з Льоншанівки.

Відтоді минув цілий рік. Міхал ждав суду.

…Сухоровський лежав на тапчані і думав про Ганнусю, якій дозволяють щотижня приносити передачу, а раз на місяць бачить її крізь грати, в коридорі, та в очі ліз поганий Брейндель, заважав. Повернув голову, і тоді, витісняючи образ полковника, влізло у поле зору опудало з хитрими, масними очима. А може, це капусь?[57]

Схопився, став навпроти нього, розставив ноги і, на превелике здивування чудернацького в'язня, заговорив:

— Ну, то кажи вже, що ж то ти за така політична свиня! Але правду, бо вб'ю!

В'язень посунувся по тапчані аж під стіну, злякано дивився на кремезного сусіда, який досі був німим, закривався балахоном, ярмулкою, врешті пролепетав:

— Я чесний політичний… Я індійський князь Соломон Бальзамін.

Розділ дев'ятий

Було дано слово честі. Нічого більше, крім цього слова, Руслан не вимагав. Честі! Усе переговорено, все з'ясовано в суперечках і дискусіях за час довгої подорожі з Дикова, що під Сандомиром, до Львова, а тепер, коли вернулися і зібралися в квартирі Захара Авдиковського, розмови враз перестали важити: три побратими: Руслан — Маркіян, Далібор — Іван і Ярослав — Яків зупинилися перед початком діла, яке задумали, і відступати вже не мали права.

Далібор і Ярослав витримали пильний погляд Руслана. Його сині тужливі очі блищали натхненням, обличчя, на якому завжди тінилися туга й болість, набрало суворої поваги, худорлява постать випросталася; він зажадав, щоб друзі заприсягли, що все життя працюватимуть для добра й освіти русинського народу, і вичікував, давав їм ще можливість відступити.

Далібор звів кутами широкі чорні брови, губи, вічно стиснуті невдоволеною гримасою, розтулилися, він вимовив патетично:

— Даю слово моєї честі, що всі сили віддам для святого діла.

Ярослав тихо повторив ці самі слова клятви, і був спокійний, лагідний, зосереджений.

Тоді Руслан вийняв з шухляди стола оправлений у коленкор зошит, розгорнув: на титульній сторінці великими кириличними буквицями було виписано «СИН РУСІ», а під заголовком — дрібними літерами — «Собраніє стихотворів в руськім язику». Він подав зошит побратимам, мовив:

— Я сам склав цей збірник, а бачу, що сил в одного мало. Доповнимо сукупно історичними матеріалами, адже стільки їх розкопали в Дикові, можливо, інакше назвемо альманах і видамо…

Він подав зошит побратимам, вони урочисто, мов на засіданні масонської ложі, по черзі сідали за стіл і ставили під заголовком свої підписи.

Ярослав підписався останнім, відклав перо, потім розкрив зошит на першій сторінці і вголос прочитав:

Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мряки тьмаві,

Зависть най нас не спиняє —

Разом к світлу, други жваві!

Завжди врівноважений, Ярослав поривисто схопився з крісла, обняв Руслана, вигукнув:

— Початок зроблено! Хай благословить тебе Господь, Руслане!

Далібор поклав руки на плечі товаришів, пригорнувся до них, сказав:

— Трійця…

— Руська Трійця, — поправив Руслан.

Далібор і Ярослав тихо вийшли з квартири Захара Авдиковського, Руслан стояв незворушно за столом.

— Ми є. Є! — голосно сказав по хвилі. — Тільки не початок — продовження…

Його погляд упав на припорошений товстий рукопис покійного Любимського. Жаль діткнув серце…

Маркіян довго нічого не знав про смерть старого бібліотекаря. Довідався про це аж за два місяці опісля — від Костянтина Слотвінського. Ранньою весною Тадей Василевський виряджав Маркіяна до Дикова впорядкувати стародавні рукописи в бібліотеці Тарновських, дозволивши йому взяти з собою свого друга — обізнаного в слов'янських літературах Івана Вагилевича. Вагилевич до семінарії поки що не повертався, в університеті був вільним слухачем, з бібліотеки Оссолінських не вилазив — Маркіян знав, де його застати. Захопив із собою книжки, які позичав у Любимського, спершу повернув вузьким коридорчиком до його келії — на